У село Павлівка, що на Сумщині, Юрій Васильович та Любов Миколаївна Андрусенки переїхали давно. Тоді жінці запропонували очолити сільську раду, а чоловік обійняв посаду директора місцевої школи. Оселилися в будинку неподалік навчального закладу. Йшов час, підростало двоє синів. Старший, Артем, вивчився, започаткував власний будівельний бізнес. До братової справи долучився й молодший, Ігор, котрий на той час вже отримав диплом спеціаліста Міжрегіональної Академії управління персоналом. Обидва вже мали власні сім’ї.
Зі своєю дружиною Оксаною Ігор познайомився, ще будучи школярем. Молода вчителька викладала в його класі німецьку мову. «Років шість молодший син з невісткою жили разом з нами, – почала свою історію Любов Миколаївна. – Тут народилися наші онук з онучкою. Згодом вони переїхали жити в Суми. Оксана продовжувала викладати в нашій сільській школі. 24 лютого 2022 року вранці мала йти на черговий урок». Але, за словами жінки, в цей день вони прокинулися від гулу літаків. Сусіди перші їм повідомили, що почалася війна.
«9 березня, коли тривала евакуація населення з Сум, Оксана з дітьми виїхала в Польщу, а наступного дня Ігор пішов записуватися до територіальної оборони, – каже Юрій Васильович. – Нас поставив до відома, коли всі документи вже оформив. Хоча в армії не служив і не мав військового досвіду, не зміг сидіти вдома, коли ворог зайшов на нашу землю».
У липні 2022 року до Сум перебралися й батьки Ігоря разом зі стареньким дідусем. Павлівку вже інтенсивно обстрілювали загарбники. Над усе цілили в школу. А це – дуже близько від оселі Андрусенків. І якщо Юрій Васильович з дружиною ще могли спуститися в підвал, то хворий батько цього зробити не міг.
У вересні додому повернулася Оксана з дітьми. Знову почала працювати. До школи пішли й син з донечкою. Зв’язок з найріднішим усі тримали постійно. Знали, що гнав рашистів поблизу Великописарівки, Краснопілля, а після звільнення Сумщини Ігор воював на Харківщині. Був під Куп’янськом. Там отримав контузію, після якої місяць лікувався у Слов’янську. Там же проходив чергове навчання, тренувався. Бив окупантів і на Бахмутському напрямку. «Кілька разів Ігор приходив додому у коротку відпустку, – згадує батько. – Інколи в такі дні йому навіть вдавалося трохи відпочити, навідати друзів… Нам з матір’ю мало розповідав про свої воєнні будні, не хотів хвилювати. Найвідкритішим був зі старшим братом, йому і зізнавався у поразках і успіхах, ділився пережитим і побаченим. Якось під час однієї з коротких Ігоревих відпусток ми сиділи з ним і просто спілкувалися. Я розповів йому про те, що ворожий снаряд частково зруйнував нашу хату в селі, що багато чого цінного пропало, – того, що роками збирали, дбали… А він подивився на мене й каже: «То, батьку, зовсім не цінності. У нас вже вони вже інакші. Цінність – це дружба, це побратими, товариші. Оце – справжні цінності».
Востаннє батьки й дружина бачили сина та чоловіка, а діти – тата наприкінці вересня 2023 року. Юрій Васильович вже знав: поки триває війна немає сенсу переконувати сина про демобілізацію, адже він ясно дав зрозуміти, що своїх товаришів по службі не покине. Ігор дуже любив свою родину. І чим довше перебував на фронті, тим більше переймався потребами сім’ї, хотів частіше радувати рідних приємними подарунками. Запитував у дітей, що вони хочуть, що їм купити… Татко для сина й донечки був цілим всесвітом, мудрим порадником та ідеалом, на який вони старалися рівнятися. Вони дуже пишалися ним і чекали його повернення додому…
Того пізнього вечора, 4 грудня, Юрій Васильович довго не міг заснути. Все ходив на балкон, курив… Немов щось передчував. Недобре. А наступного дня в обід Артем повідомив рідним страшну новину. Зі слів Ігоревих побратимів, він з групою бійців ішов на позицію, коли почався обстріл. Осколки ворожого снаряда прошили бік бійця, не захищений бронежилетом. Ігор помер на руках у товариша, так і не зрозумівши, наскільки серйозне його поранення. Лише встиг запитати: «Я що – трьохсотий?»
Поховали Ігоря Андрусенка на Алеї Слави в Сумах. 27 січня цього року йому мало б виповнитися 36 років…
