Він щосвята задаровував дружину квітами. Летіли роки. Дорослішали діти, утім традиції лишалися незмінними. «Прокидаючись вранці, коли свято, я думала, що померла, стільки квітів навколо мене завжди було», – пригадує ще не вкрадені війною щасливі миті вдова. 8 березня 2022-го 42-річний житель Вашковець Вижницького району, що на Чернівеччині, Дмитро Данилюк востаннє традиційно потішив дружину букетом. Цього дня йому вручили повістку. За два дні провели до військкомату. Незабаром – до Яворова. А згодом він вже був з побратимами на Луганщині.
Перші кілька діб, а це була середи на травня, розповідає дружина Марія, у чоловіка був відсутній зв’язок. Що тоді пережили, одному Богу відомо. До того ж дізналися, що п’ятеро хлопців з Вижниччини, які були разом з Дмитром, поранені. «Він зателефонував, коли ми якраз з рідними тих, кого одночасно з ним призвали, прийшли до військкомату, щоб хоч щось з’ясувати. За два десятки років я вперше почула такі матюки від свого чоловіка, – зізнається Марія Василівна. – І плакав він, завжди сильний і мужній, уперше. Сказав, що багатьох його хлопців вже нема. Утім одразу себе опанував й почав наставляти, що робити з полями, адже багато літ орендував землю. «Ми пороги всіх інстанцій оббиваємо, тебе шукаючи, а ти про кроплення полів мені розповідатимеш?» – зауважила я йому. «Біля землі треба все робити вчасно. Вона не прощає запізнень», – відповів. До слова, вперше того року поля засівав наш сімнадцятирічний син.
Вам також може сподобатися
Лише кілька разів за період донецько-луганських доріг чоловіку вдавалося зателефонувати до рідних впродовж лічених секунд. Потім зв’язку не було. Точилися криваві бої. Ольгу Василівну, матір Дмитра, не покидало тривожне передчуття. Над подвір’ям кружляв чорний ворон. «Я все одразу зрозуміла, коли за мною у школу, де тоді працювала, приїхав міський голова, – плаче жінка. – А там уже чекали «швидка» і представник військкомату». 1 червня Героя зустріли у рідному місті квітами, велелюддям, сльозами, гордим і болючим «Героям слава!».
«Мій чоловік – учасник народного оркестру духових інструментів Вашківецького міського будинку народної творчості та дозвілля, і часто грав на похоронах, – втирає сльозу дружина. – А оскільки був дотепним жартівником, завжди повторював, що ліпше вмерти молодим, тоді всі плачуть і несуть живі квіти, бо за старим лиш чекають, коли поминальний обід. Його привезли молодим. З’їхалася усенька область».
…23 лютого 2022 року Данилюки відзначили 19-ту річницю весілля. Чоловік запросив кохану в сауну. Пригадували, як познайомилися в липні на дискотеці у селі за 8 кілометрів, де проживала Маша. Їй – 16, йому – 22. Фаховий тракторист. Відслужив армію, був на заробітках в Німеччині. Він своєю автівкою приїхав до товариша. «Наше кохання зародилося не з першого – з другого погляду», – намагається усміхнутися жінка. За кілька місяців весілля справили. Привів додому молоду дружину. Коли чекали лелеку, Дмитро дуже мріяв про донечку. У пологовому тоді користувалися лише стаціонарним телефоном, і так сталося, що породіллями були в один день дві Маші. Тож зателефонувавши, дізнався, що в нього син. А коли виявилось, що жінок переплутали насправді у нього донечка, так стрибав – ледь хату не розвалив, бо сина хотів другим. Так і сталося: за три роки після Маріни народився Міша. Як він любив своїх дітей! Ладен був прихилити небо. І всьому навчав. Дмитро був душею будь-якої компанії, гарно співав, грав на трубі. Був він добрим, щирим, нікому не відмовляв у допомозі. Якось, пригадує дружина, привів додому собаку. «Джесі так його любила, – вдові важко про коханого казати в минулому часі. – Коли Діму мали привезти, ми закрили її в хліві у його сестри, щоб не гавкала. То вона виламала двері і прибігла додому. Лежала нерухомо, не подаючи й звуку. Вона і від їжі відмовлялася кілька днів. Лиш плакала».
Щоночі Дмитро приходив в Маріїні сни. Вони обговорювали все зроблене за день, окреслювали плани на завтра. Вона запитувала його, як бути з дітьми. Міша – учень Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв, талановитий музикант, ніяк не може прийняти фатальну реальність. Маріна робить вигляд, що тримається. Замкнулася в собі. «Так він підтримував мене, щоб не збожеволіла, – аналізує дружина. – А після роковин попросив його відпустити, сказав, що мусить йти. «Але як я це зроблю?» – запитала. «Зніми обручку», – відповів. Відтоді сниться значно рідше. Проте я чітко розумію, чи радіє він моїм вчинкам, чи засмучується».
Раніше подружжя тримало по два десятки свиней, худобу, обробляли поля. Нині Марія Василівна з 9 гектарів землі залишила для обробітку лише три. Відкрила власний магазин. Водить авто й веде бізнес. А ще – активно волонтерить. Маріна закінчує Національну академію внутрішніх справ і військову кафедру й працює в господарському суді. Міша продовжує навчатися, грає з друзями по весіллях. Вони так сумують за найріднішим. Та роблять усе, щоб він з неба пишався ними. Знаходять сили жити, попри нестерпну втрату, і ненька з сестрою.
