З дитинства Владислав з головою занурився у цікавий та захоплюючий світ комп’ютерів. А надихнув хлопчину до цього його дідусь Микола Іванович Пінчук. Все, що показував і наставляв старший порадник, Влад схоплював, як то кажуть, на льоту.
Після закінчення школи в рідному селі Миколаївка, що на Сумщині, хлопець вступив у медичний коледж. Проте з часом зрозумів, що то не його. Тож пізніше здобув вищу економічну освіту в Полтавському інституті. Трудовий шлях розпочав барменом, затим працював в банку адміністратором.
«У 2021 році Влад поїхав до друзів у Польщу, – пригадує дідусь. – Там влаштувався на завод, навчився їздити на електрокарі. Але всі його плани порушила велика війна. Він дуже хвилювався за рідних. Повернувшись додому, разом з хлопцями почали будувати лінію оборони. Рили окопи, протитанкові рови, облаштовували бліндажі, натягували сітки. А ввечері продовжував займатися улюбленою комп’ютерною справою, вчив мову програмування. У сучасних технологіях вже й мене обігнав».
Повістку Владиславу вручили у жовтні 2024 року. У навчальному центрі на Вінниччині продовжував вправлятися у користуванні дронами. До цього років чотири вдома з Миколою Івановичем мали не один апарат, тож володів непоганими знаннями про їхні технічні характеристики, принцип роботи та умів керувати ними.
«Перед новим роком потрапив на Сумщину. Бойовий шлях розпочав в окремому батальйоні безпілотників. Часто навчав інших тому, що вже сам добре знав і умів. А коли траплявся складний випадок, потрібно було налагодити зв’язок – телефонував мені і разом розбиралися з проблемою. Мав позивний «Токі». Так його називали ще у школі», – розповів Микола Іванович.

На фото: На війні Владислав Токаренко був оператором БпЛА на Курському напрямку. Фото з домашнього архіву.
Востаннє вдома Владиславу Токаренку судилося побувати 17 лютого. Приїхав привітати з днем народження дідуся. Заодно провідав усіх рідних: тата, маму, старшу сестру… Через два дні терміново викликали, бо не вистачало хлопців.
«Він дуже змінився. По ньому було видно, що щось тривожить. Але нам нічого не казав. Не хотів хвилювати. А перед цим розповідав, що на їхній позиції літає дуже багато дронів на оптоволокні. Слідкували та виявляли позиції українських Захисників… Додому прийшов в калошах та легенькій курточці, бо саме перед цим у їхній бліндаж влетіло два ворожі безпілотники. Знищили все: і апаратуру, і особисті речі наших хлопців. Ми купили йому все нове».
«Токі» тоді врятував життя своїм побратимам: побачивши дрони, він наказав хлопцям швидко покинути бліндаж. А через кілька секунд укриття вибухнуло…
Влад повернувся виконувати завдання на Курському напрямку поблизу населеного пункту Микільське. Та рашисти вже примітили, куди для військових ЗСУ доставляють продукти. І пильно слідкували за тим місцем у посадці. А коли привезли чергову партію харчів, розкидали поблизу міни. 27 лютого туди пішли Влад з товаришем. Він ішов першим. Першим і наступив на кляту міну…
Від вибуху товариша поранило, а Владу відірвало обидві ноги. Йому наклали турнікет, викликали евакуатор. Прочекали вісім годин, але той не приїхав. Тож побратими зробили ноші та на них донесли «Токі» до стабілізаційного пункту. Проте, на жаль, врятувати не вдалося…
«Ми тиждень не могли зв’язатися з Владом. Нічого не могли про нього дізнатися. Завдяки товаришу, який розшукав його тіло, нам вдалося поховати Владика. Через десять днів. На Алеї Героїв сільського кладовища», – не може стримати сліз дідусь.
Микола Іванович каже, що в онука було дуже багато мрій. Він хотів влаштуватися у велику компанію, яка займається інформаційними технологіями. Мріяв про власну хату в рідному селі. Разом з дідусем хотіли зняти фільм про природу Сумщини, Хоружівки, де жили діди-прадіди і виріс Микола Іванович… Проте у 28 років його молоде життя обірвала клята війна, яку розпочала кремлівська влада.