Півтора роки невимовного болю, але не відчаю. Бо росте його кровинка, його надія та продовження в усьому. Нині Івану лише шість рочків. Але дитина добре знає і пам’ятає найріднішого. На жаль, більшість по фото та його речах, які залишилися…
Роман Кунець народився 6 листопада 1994 року в Сумах. З дитинства він мріяв продовжити родинну традицію, адже багато хто з рідних мав стосунок до державної служби. Тож після закінчення 10 і 11 класів на базі кадетського корпусу вступив до університету внутрішніх справ. Захоплювався також полюванням, любив рибалити.
Вам також може сподобатися
На першому курсі вишу зустрів свою долю: Валерія навчалася з ним на юридичному факультеті.
«Спочатку товаришували, проте чим більше часу ми були знайомі, тим більше розуміли, що маємо бути разом, – пригадує ті щасливі миті життя дружина. – Рома тоді був для мене зразком впевненості в собі, і його думки, і його висловлювання щоразу переконували, що переді мною – надзвичайно серйозна людина. Словом – справжній чоловік. І з кожним днем впевнювалася у цьому все більше».
Вони одружилися у 2015-му ще студентами. Будували плани на майбутнє, обидва замислювалися над військовою кар’єрою.
«Війна, яка вже тривала тоді, вплинула і на наше життя, – продовжує Валерія. – Рома розумів, що його шлях – захист країни. І він стане його невід’ємною частиною. Після четвертого курсу чоловік подав документи на військову службу у складі Служби безпеки України. Я не могла не підтримати його, бо бачила це захоплення, зацікавленість, знала, що, як справжній патріот, Рома не буде стояти осторонь, коли в країні – ворог».
Місяці за два до великої війни Роман говорив дружині, що незабаром може відбутися щось серйозне. Пояснював, що вона має тоді робити. Найперше – забрати сина і поїхати на якусь безпечну територію.
«Я слухала, але сприймала все не дуже серйозно. А він з кожним днем говорив про це все більше…
Того ранку він розбудив мене словами: «Прокидайся, почалося». Спросоння я ще не розуміла всю ситуацію. Але він вже був одягнений, сказав збиратися. Поспішав на роботу, але мав повернутися, щоб відправити нас. Вже коли крізь вікно я побачила, як метушаться люди, завантажуються машини, побачила багато військових – потроху приходило усвідомлення про те, що відбувається щось неминуче і жахливе», – згадує жінка.
Роман повернувся через деякий час, але виїхати Валерія тоді так і не змогла. Лише на початку березня покинула Суми евакуаційним транспортом. До червня разом з дворічним сином прожила на Черкащині у знайомих.
Можливо, залишилися б там і довше, але померла бабуся. Тож Валерія, яка не змогла бути на похороні, вирішила хоча б на дев’ять днів поїхати. І назад вже не поверталися.
«Коли в місті щось вибухало, максимум через хвилину завжди телефонував чоловік і казав, що все добре. Так було до того рокового дня 11 серпня 2024 року. Я чула той вибух. Він був о 16.48. І чекала на дзвінок. І розуміла, що він не телефонує. Тоді я набрала його номер. Відповіді не було.
Хвилин через 15 мені подзвонили колеги Романа і сказали, щоб не хвилювалася. Мовляв, ще нічого не відомо. Тоді я викликала маму і залишила з нею сина. Поїхала туди, звідки чула той вибух. Я чекала і надіялася… Гнала від себе жахливі думки. На жаль, дива не сталося».
Того дня капітан Роман Кунець загинув. Він виконував обов’язки, пов’язані із захистом Батьківщини, брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави через військову агресію рф.
Поховали Захисника у Сумах. Часто до його могили на Алею Героїв Валерія приходить з Іваном. Щодня мама розповідає сину про найкращого і найсміливішого тата, того, хто дуже його любив та мріяв побачити, як росте його син. Про того, хто не боявся ганяти на мотоциклах і сноубордах, хто любив швидкість та екстрим, про того, хто був постійно в русі, хто не міг вчинити інакше – не міг ховатися за спинами інших і відсиджуватися в тилу, коли на країну напали вороги.
«Напевне, мене тримає Ромина віра в мене. Що я сильна, що я все витримаю і роститиму сина гідно. За маму і за тата. Але насправді це дуже важко. Коли відбувається постійна внутрішня боротьба серця із розумом. Важко й Вані. Бо він втратив не просто тата – він втратив його підтримку, батьківські поради, надійне плече… Бо Рома був надзвичайно турботливим. І тепер я завжди кажу сину, як би вчинив тато в тій чи іншій ситуації, що б він сказав, що б подумав…» – поділилася заповітним дружина.
У спільному горі Валерію підтримує Ромина мама Олена Миколаївна. Жінка, яка теж переживає неймовірно пекучий біль утрати. Але знаходить сили і для себе, і для невістки, і для маленького Іванка.
«Жодного дня я не викреслила б із нашого з Ромою життя. Я вдячна за кожну хвилину, яку ми були разом», – каже Валерія Кунець.
