Вам також може сподобатися
Як вона, малесенька, не знаходячи собі місця, змушувала неньку телефонувати до тата й наполягати, щоб той неодмінно їхав додому.
«Тато попереджав, що може не бути зв’язку», – намагалася заспокоїти тоді шестирічну Іринку ненька. Та у дитини вперше трапилася істерика, вона зривалася на крик і вимагала негайного приїзду батька. Він телефонував з війни до рідних у Рівне щоднини, а у найзапекліші часи скидав повідомлення. Телефонував і тієї фатальної неділі, 27 березня 22-го, в обід. 28-го телефон зрадливо мовчав. Іринка була сама не своя. 29-го дівчинка змусила неньку зателефонувати до командира: у того теж був відсутній зв’язок.
Дружина побратима в телефонній розмові ошелешила Вікторію жахливою новиною. Та помчала до військкомату. «Його немає в списках загиблих», – почула обнадійливе. Утім, за кілька годин таки повідомили, що 32-річний старший лейтенант Олександр Васильєв загинув біля села Благодатне на Миколаївщині.
Отакі вони тепер, зустрічі з татусем
Дитина «взяла шефство» над батьковою бригадою
Іринка дуже важко перенесла смерть батька. У них був напрочуд сильний взаємозв’язок. Панічні атаки чергувалися з істериками. Проте одного ранку татова копія, сильна, відважна і мужня, у котрої навіть погляд і усмішка його, заявила неньці: «Мені наснився тато. Ми з ним домовилися: сльози нічого не дадуть. Отже, обіцяємо з тобою не плакати. І ще: я мушу допомагати татовим побратимам!» З пелюшок творча дівчинка, яка, до слова, має чимало здобутків у художній гімнастиці, почала виготовляти віночки. На першому благодійному ярмарку виручила за них
3100 гривень і 100 доларів. Віддала волонтерам. Після участі в другому ярмарку вирішила адресно допомагати татовим побратимам. Відтак, завдяки власноруч зробленим патріотичним віночкам, що реалізовує не лише в Україні, а й за кордоном, у бійців бригади, у якій служив батько, з’явилися п’ять автівок, стільки ж тепловізорів, планшети, підзорні труби, бензопили, антидронова рушниця… Усі придбання, перед тим як відправити на фронт, маленька патріотка підписує (в якості оберега). А коли командир роти по-батьківськи попросив дівчинку залишати собі гроші з віночків, мовляв, у них все є, дівча зв’язалося з командиром бригади…
“Відпочинок і айфон – після Перемоги”, – запевняє дівчинка
Скільки б не просила ненька хоч тиждень відпочити, каже, не на часі. Навіть на мамин день народження у Карпати у свою валізку набрала повно віночків, щоб і там продавати. Так само вчинила і в подорожі з родинами загиблих до Німеччини.
Заміж покликав на третій день
Тоді, у вересні 2014-го, уродженцю Прилук, що на Чернігівщині, Олександру Васильєву, в силу бойового завдання, не вдалося побувати на похоронах побратима в Рівному. За кілька днів приїхав на могилу. Тут познайомився з двоюрідною сестрою загиблого Вікторією. Це було кохання з першого погляду, пригадує жінка, якій тоді було 22. На третій день Сашко покликав її заміж. 8 листопада розписалися, а 8 лютого зіграли весілля. По кілька днів, зовсім нечасто, Сашкові вдавалося викроювати, щоб із зони АТО до дружини приїздити.
Які ж вони були щасливі
Чоловік твердо вирішив стати офіцером, тож за два роки після весілля вступив до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яку, до слова, закінчив з червоним дипломом. Це були найщасливіші часи в житті родини. Мешкали тоді у Львові. Після декретної відпустки Вікторія, економіст за фахом, працювала у банку, а Іринка ходила до дитсадочка.
По закінченні вишу Олександр знову вирушив на війну, Вікторія з донькою повернулася до Рівного. Ротації були все рідшими, раз на пів року вдавалося відвідувати рідних на кілька днів, та Олександр щовільної нагоди їм телефонував і писав. Він обожнював дружину й душі не чув у донечці – своїй копії.
Вікторія з малесенькою донькою почасти їздили до прифронтових територій, аби з татусем трішки набутися. Не за роками доросла дівчинка знала всю правду про війну, говорила про неї нарівні з дорослими. Просила Іринка в батьків, щоб забрати додому хоч одну дитину, батьки якої загинули. Відтак з чотирьох років на всі гроші зі своєї скарбнички купувала смаколики і несла їх в дитячі будинки.
«Для донечки скінчилася війна»
«23 лютого, – пригадує Вікторія, – я купила цигарки, бо наступного дня мала везти їх на рівненський полігон Сашкові. Він зателефонував удосвіта, гриміли вибухи, сказав, що почалося… Спочатку він був на Київщині. Ми розуміли з його інтонації, хоч незмінно запевняв, що все добре, що ситуація важка і напружена. Потім – на межі Миколаївщини і Херсонщини. Я запитувала, коли додому, він віджартовувався, що ще трішки побуде на морі».
Донечка завжди розповідає найріднішому, як пройшов її день
…Коли його привезли, Іринка поправляла рюші на закритій труні й сварилася, чому не можна було їх вкласти, як належить. А після похорону їй стало байдуже: перестала боятися, відмовлялася спускатися в укриття під час тривог, для неї просто скінчилася війна. Спробували працювати з психологом – не допомогло. І лише виготовлення отих віночків повернуло дівчинку до життя. «Іринка вставала серед ночі під час панічних атак і бралася до віночків, – розповідає мама. – Я відбирала клейовий пістолет і сварилася. А потім збагнула, що так їй легше».
За віночок Іринка виставляє ціну 150 гривень, проте люди дають значно більше. До прикладу, за один з них 1000 євро перерахували з-за кордону. Із зароблених грошей дівчинка не дозволяє брати на себе, родину чи матеріали ані копійки. Подаровані рідними на день народження гроші, що адресувалися на роками омріяний айфон, дівча поклало у шкатулку на ЗСУ. Власну мрію Іринка Васильєва відклала на «після Перемоги». Поки ж мріє про нові авто на фронт, Джавелін і зустрітися із Залужним, щоб потиснути йому руку. Отакі вони, діти Перемоги.
