Народився Герой 11 травня 2006 року в Маріуполі. Пізніше в нього з’явився менший брат. Коли Ростиславу було 15 років, помер тато. А восени того ж року він вступив до Маріупольського будівельного фахового коледжу. Здобував фах техніка-будівельника.
Коли почалося повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю, місто дуже швидко потрапило в оточення. Учнів коледжу, які були під опікою директора Антона Білая, довелося терміново евакуйовувати на підконтрольну Україні територію. Прихисток знайшли у Хмельницькому, і вже 19 квітня навчання у закладі відновили. Пощастило виїхати 13 студентам та п’ятьом співробітникам.
Ростислав змушений був залишитися вдома, бо був неповнолітнім та мав маму. Проте хлопець не міг змиритися з тим, що рідна людина усіляко підтримувала і вітала «руський мір». Тож у липні 2022 року умовив волонтерів вивезти його на підконтрольну Україні територію. На черговому блокпосту окупанти не хотіли його пропускати, але один з волонтерів сказав, що юнак є його двоюрідним братом…
«Так Ростику пощастило доїхати до Запоріжжя. І вже звідти він зателефонував мені, – розповідає директор коледжу Антон Вікторович. – Ми прийняли його в Хмельницькому, де він продовжив навчання. А через якийсь час Ростислав пішов у місцеву Службу у справах дітей і написав заяву, що його мати не виконує своїх батьківських обов’язків. Він просив позбавити її батьківських прав на нього. І в жовтні 2022 року отримав позитивне рішення, офіційно отримав статус дитини-сироти. Відтоді я став його державним опікуном».
Продовжуючи навчання, Ростислав все більше замислювався над тим, що хоче боронити рідну землю. І почав серйозно до цього готуватися. За словами Анжели Кицкай, завідувачки відділення коледжу, хлопець посилено тренувався у спортзалі, почав правильно харчуватися, був дуже відповідальним та працелюбним, завжди відгукувався на прохання про допомогу. «Ростислав був людиною-дією. Небагатослівним, але дуже цілеспрямованим», – каже Анжела Сергіївна.
«З 17 років Ростислав мріяв потрапити до полку «Азов», – пригадує Антон Білай. – Тож час від часу вирушав на тренувальні збори. Казав, що хоче першим заїхати до Маріуполя на танку, щоб подивитися мамі в очі. І коли 11 травня 2024 року він відсвяткував своє повноліття, вже наступного дня підписав контракт з третьою окремою штурмовою бригадою. Близько трьох місяців проходив навчання на Київщині, у Десні. Став штурмовиком-парамедиком. А в серпні вже був на бойовій позиції. Захищав Луганщину. Телефонував мені, ділився успіхами. Завжди був у піднесеному настрої, мовляв, він там, де і мав бути».
7 жовтня директору коледжу зателефонували з ТЦК і попросили зустрітися. «Я вже передчував, з якого приводу», – з болем у голосі пригадує чоловік. Він і досі не може забути той жахливий момент, коли брав до рук ненависний клаптик паперу – похоронку на Ростислава…
«Такий молодий, такий юний, жвавий, гарний хлопець. Йому ще б жити і жити, мріяти, створювати сім’ю, працювати, розвивати країну… Безвідмовний і добрий, справжній патріот…» – саме таким Герой запам’ятається його старшому наставнику.
У документах зазначено, що Ростислав Романько загинув в районі населеного пункту Макіївка Луганської області від вибухової травми внаслідок військових дій. А за непідтвердженою інформацією від військових, смерть Героя спричинив ворожий дрон, коли його, пораненого, виносили з поля бою… Командир розповів, що побратими-штурмовики називали Ростислава «Брат Пабло».
«Ростислав був тією людиною, яка за свої 18 років зробила більше чоловічих вчинків, ніж чимало чоловіків в Україні. Він був надзвичайно ініціативною людиною, хоробрим бійцем, який зустрів свою смерть з усмішкою. «Брат Пабло» за свій короткий час життя показав, як це – бути справжнім патріотом своєї країни, сином своєї нації та взірцем для наслідування», – зазначив побратим на позивний «Бенз».
Хлопець сам пішов у Службу захисту дітей та написав заяву, щоб його мати, прихильницю «руського міра», позбавили батьківських прав.
9 жовтня 18-річного Ростислава Романька поховали на Алеї Слави в Хмельницькому. Чи знає про загибель сина рідна мати – хтозна. Останнім часом, встиг розповісти син, у неї потроху почали відкриватися очі на «улюблений руський мір»…
