Вам також може сподобатися
Мар’ян Шеремет з Козятина марив військовою справою змалку. Надто ж захоплювався спецпризначенцями. Займався спортом. До активних занять привчив й молодших і братиків, в яких душі не чув і яких засипав подарунками. Після строкової служби, яку проходив у Десні на Чернігівщині, кулеметник хотів підписати контракт із ЗСУ. Утім коронавірусний період вніс свої корективи. Тож фаховий фельдшер ветеринарної медицини тимчасово влаштувався у ковбасний цех Козятинського м’ясокомбінату, на якому працював вітчим, що з семи років замінив хлопчині тата.
З початком повномасштабного вторгнення Мар’ян з Русланом, вітчимом, одразу відправили маму з тоді чотирирічним і дванадцятирічним братиками за кордон. У зв’язку зі скороченням виробництва Руслан перейшов працювати до Мар’яниного цеху, згодом стали напарниками. Тож були разом цілодобово: і на роботі, і вдома. Щовечора спілкувалися з рідними по відеозв’язку.
«Марік зібрав наплічник і поривався до військкомату уже 25 лютого, – пригадує Руслан. – Я доклав максимум зусиль, щоб його відмовити. Ну, якщо бути реалістами, всі ми вірили тоді, що затягнеться це пекло на кілька тижнів максимум. Тож апелював тим, що він ще зовсім юний. Треба буде – піде й він, а поки у війську достатньо досвідчених».
«Русік, мене мобілізували», – як з’ясувалося згодом, таки обманув вітчима, щоб знову не впрошував не йти. Сталося це у грудні 2022-го, коли всі працівники проходили комісію у військкоматі. Йому тоді сказали, що ще цілком має право й можливість побути вдома. Він наполіг, що мусить стати на захист країни вже.
«Ви б бачили, з яким захопленням й ейфорією він збирав військовий наплічник – ніби на море збирався. Він дуже рвався на війну, бо ненавидів русню і аж надто любив Україну, – втирає підступну чоловічу сльозу мій співбесідник. – 17 грудня їх відправили на Яворівський полігон. Дружина з синами була за кордоном. Я не міг вирватися з роботи. Тож примчав до ТЦК ввечері. Під воротами стояла заплакана бабуся, мама його рідного батька. У неї з внуком, та й з нами всіма, були дуже хороші стосунки. Вона й квартиру Маріку подарувала. «Чому ви тут?» – запитав її. «Мар’янчик заборонив мені приходити». Він був справжнім чоловіком, розумієте? Не міг сприймати сліз найрідніших. Як же краялося синівське серце, що ненька за кордоном щомиті, щосекунди хвилюється за свою кровиночку. Й, звісно, тішило, що найрідніша молиться за нього – теж щомиті і щосекунди. Адже усім, чого досяг в житті, Мар’ян завдячував саме любові й наполегливості Олени, його мами, моєї дружини. Пообіцяв мені тоді, що повернеться. Що неодмінно одразу повезе нас усіх на море. У нас була стала сімейна традиція: щоліта ми їздили до Криму. Коли ж його тимчасово окупували – на інші вкраїнські морські береги. А ще неодмінно зіграв би нам на саксофоні: він школу в цьому напрямку закінчив. Як же він гарно грав!»
Старший солдат, розвідник механізованого батальйону 67-ої окремої механізованої бригади з війни писав повідомлення й намагався набирати при першій-ліпшій нагоді. Запевняв, що все добре, і неодмінно вселяв оптимізм. В одній з переписок з матір’ю, коли описував, як дивом встигли вскочити в окоп під час потужного обстрілу, на її материнське «бережи себе» відповів: «Мені подобається те, що я роблю. Мамо, ми – бойове братство, я там, де маю бути».
«Вірите, ми й на секунду припустити не могли, що з нашим хлопчиком може статися непоправне», – бореться з підступним комком в горлі Руслан. «Мені здається, сину, недобрий це знак позивний загиблого живому присвоїти», – поділився припущеннями чоловік, коли хлопець розповів, що йому дали позивний «Журналіст», бо з прізвищем Шеремет у побратимів був боєць з таким позивним, та він загинув. 26 лютого 2023 року хлопці розмовляли телефоном. Що та розмова остання, не було жодної підозри. Наступного дня Руслан скинув пасинку щойно отриманий сертифікат про проходження курсів капелана. Той дуже зрадів. Привітав. Написав, що пишається. «Ти ж хоч плюса скидай, якщо не можеш писати», – наставляв Маріка вітчим. Той відповідав: «Ти ж сам розумієш, що зв’язку може й тижнями не бути». Хоч напруга через відсутність будь-якої комунікації й наростала, вважали її безпідставною, бо щиро вірили: під Бахмутом просто немає зв’язку.
«Коли 2 березня на екрані мого телефону висвітився невідомий номер і той, хто назвався працівником військкомату, попросив вийти до прохідної на роботі, – пригадує співрозмовник, – одразу все зрозумів, попри те, що дуже праглося вхопитися за соломинку: «може, хоч поранений». Світ рухнув. Все опустилося. Найважчим завданням тепер було – як сказати дружині, дітям, бабусям…
Маріка привезли через два дні. Побратими розповіли, що він загинув 28 лютого поблизу Дубово-Василівки на Донеччині, мужньо виконавши бойове завдання. Артилерійський обстріл. Осколок влучив у сонну артерію. Він крикнув хлопцям, що трьохсотий. До нього і товариша, якому посікло ноги, підбігли. Потім під’їхав евакуаційний транспорт. Маркером на лобі залишився напис, що турнікет наклали о 14.00. До лікарні Марік не доїхав…»
«Мар’ян був справжнім відважним воїном. З-поміж інших вирізнявся ініціативністю і бажанням допомогти. Якби кожен боєць був таким, як ваш Марік, то ми б вже давно виграли цю війну», – сказав батькам командир розвідувального взводу механізованого батальйону, де служив Герой.
Почесний громадянин Козятина Мар’ян Шеремет нагороджений міською відзнакою «За героїзм та патріотизм», орденом «За мужність» III ступеня. Усім – посмертно.Та чи є у світі нагорода, яка замінить батькам сина, бабусям – онука, братикам – брата, друзям – найкращого товариша, Україні – достойного громадянина, в чиїх руках був її майбутній розквіт? Він був відважний і сміливий, веселий і життєрадісний, щедрий і щирий, чесний, справедливий і відкритий. Він мав безліч захоплень, далекоглядних перспективних планів і мрій. А найголовніше – йому було всього лиш 24! Але за наш з вами переможне завтра він віддав найцінніше – своє життя, на довічний нестерпний біль мимоволі прирікши найрідніших. Тож будьмо гідними подібних вчинків!
