Вам також може сподобатися
Олексій був наймолодшою, восьмою дитиною в родині. Тому, напевне, його найбільше любили та плекали старший брат та шестеро сестер. Спочатку родина мешкала в селі Павлівка Чаплинського району, що на Херсонщині, проте у 2002 році переїхали до Нововоронцовки. Батьки трудилися, як і раніше, в колгоспі, і діти продовжували їхню династію. Дочки були доярками, сини – механізаторами, різноробочими.
З часом діти вже мали власні сім’ї, але далеко не роз’їжджалися. Жили на Херсонщині. Олексій на новому місці влаштувався в пекарню, випікав хліб, затим виготовляв макарони. А через деякий час поїхав до Києва, де непогано заробляв будівельником. З дружиною не склалося, проте допомагав їй ростити їхнього сина.
«Коли почалася велика війна, Олексій намагався потрапити на фронт, проте його не брали, мовляв, поки вистачало досвідчених військових і чоловіків, які мали за плечима армійські навички, – розповіла сестра Наталія Кот. – А він в армії не служив через проблеми зі здоров’ям. Тож йому зателефонували з військкомату лише в січні 2023 року. До середини березня Олексій проходив навчання, а на початку квітня їхню сформовану частину перекинули під Вугледар на Донеччину. Востаннє на зв’язок виходив 7 квітня. Про військову службу майже не розповідав. Заспокоював, щоб не хвилювалися, що все буде добре. Він був дуже патріотично налаштованим. Постійно казав, що неодмінно виженуть рашистів з рідної землі».
Коли наступного дня та у всі наступні брат не брав слухавки, не телефонував, не давав про себе знати, рідні почали його шукати. Ходили до військкомату, телефонували, писали, кому тільки знали. Врешті, їм офіційно повідомили, що Олексій Смоляк загинув поблизу Вугледару. На той час сестра змогла зв’язатися з побратимами Олексія, яким пощастило вижити під час того страшного обстрілу ворога. Вони й розповіли, як брат загинув. Пізніше навіть надіслали його речі сестрам.
Поховали Захисника у селі Нововоронцовка 13 квітня. Посмертно його удостоїли ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Йому назавжди залишиться 47.
На жаль, він так і не здійснив свою давню мрію – стрибнути з парашутом. А ще Олексій хотів побувати в Англії, подивитися, як живуть люди по той бік кордону. Незадовго до повномасштабного вторгнення військ рф навіть встиг зробити закордонний паспорт. Він завжди був допитливим, активним, полюбляв риболовлю, захоплювався веслуванням на байдарках.
«Якось поділився з нами, що на старість купить хатинку на околиці нашого села і буде господарювати, – зізналася Наталія. – Не судилося братику…»
Болить душа рідних і за другого брата. Володимир Поповський (мав дівоче прізвище матері – прим. авт.) народився 12 травня 1968 року. Пройшов строкову службу, мав сім’ю – сина і п’ятеро донечок. Добровольцем пішов захищати Україну у перший же день великої війни. В середині березня 2022 року перестав давати про себе знати. Дружина отримала повідомлення, що зник безвісти під Волновахою.
Зараз дружина Володимира з дітьми мешкає у Нікополі, який постійно потерпає від ворожих обстрілів. Усі продовжують чекати на тата, чоловіка, брата… Адже надія є завжди. Аби лиш вона допомогла повернути кровиночку.
