Вам також може сподобатися
«Невже таки почалося?» – з примарною надією, що вибухи, від яких здригається рідний Харків, їй наснилися, запитала чоловіка 30-річна Дар’я Гончаренко того кривавого світанку. «Так», – констатував Олексій.
Розбудили шестирічного Сашка, нашвидкуруч зібрали нехитрі речі й поїхали до Дар’їних мами з бабусею. Вибухи, обстріли, прильоти… Від них, здавалося, ось-ось вибухне мозок. Район Салтівка обстрілювався безперервно. Хаос. Паніка. Страх і розпач. Більшість підвалів багатоповерхівок ще зачинені, тож про бодай якесь бомбосховище не йшлося. Попервах, сидячи в темному коридорі, моніторили новини зі сталевою упевненістю, що за день-два усе неодмінно вирішиться, мусять ж бо бути адекватні домовленості. Згодом зо 250 душ, серед яких старенькі й зовсім малі, чимало з домашніми улюбленцями, тулилися у підвалі найближчого з дитячих садочків. За кілька днів більшості мешканців бомбосховища вдалося вирватися з міста, перебування в якому вже нагадувало найстрашніший фільм жахів. «Завідуюча садочком люб’язно надала в користування усім, хто залишився, і зали для ігор дітей, і кухню з плитою й холодильником, – пригадує Дар’я. – Спали на дитячих ліжечках. В нетривкі хвилини тиші, зазвичай десь о шостій ранку, вдавалося збігати додому, щоб прихопити якісь харчі. Добре, що там були мінімальні запаси, адже полиці усіх магазинів зяяли пусткою. Придбати можна було хіба вермішель дорогих сортів, що сягала двісті гривень за пачку, або чипси з солодкою водою». На восьмий день родина Гончаренків все ж вирішила виїздити. Бабуся, якій за 80, покидати домівку відмовилася, тож мама залишилася з нею.
Налякані до смерті, подружжя з сином і двома кішками покидали рідне місто. Хоча це було лотереєю: горіли автівки, цілі автоколони з людьми. Встигли. Бо уже наступного дня трасу, якою виїздили, обстріляли. У валізи вкинули по кілька речей на кожен сезон. Вірили ж бо – повернуться скоро. Адже, крім затишного рідного дому, тут залишалися щасливі розмірені будні, приємні клопоти, улюблена робота. Дар’я, кілька років пропрацювавши майстром манікюру, працювала адміністратором в салоні краси. Олексій – вправний автомеханік.
Блокпости змінювали один одного. Невідомість лякала. Куди їхали, толком й не знали. Полтава. Олександрія. Умань… Знайомі знайомих запропонували квартиру у Волочиську на Поділлі. Попервах мешкали там вдев’ятьох. А коли родичі чоловіка поїхали далі, купили квитки на евакуаційний потяг мамі й бабусі. Ті приїхали ще зі своєю кішкою.
Олексій незабаром поповнив ряди ЗСУ. Сашко пішов до місцевої школи. Нині він уже другокласник. Дар’я ж з головою занурилася у волонтерство. У першій половині дня ліпила вареники й місила по 75 кілограмів тіста в компанії небайдужих прихожан Волочиського Дому молитви, в другій – плела сітки в центрі культури та дозвілля «Гармонія». «Якщо на варениках рук завжди було багато, то на сітках їх катастрофічно не вистачало, – розповідає щира українка. – Тож через рік поєднання того й іншого перейшла виключно на сітки. Зрозумівши, що не вистачає не лише людей, а й матеріалів, коштів, почала через соцмережі створювати відповідні заклики, збирати донати, займатися організаційними моментами. Ото, пригадую, пишу, що потрібні люди чи кошти для виготовлення сіток, й одразу отримую зворотне: «Нам конче треба сітки». Черги на цей захист направду величезні. Завдяки допомозі вчителів, які у грудні були на канікулах, за місяць нам вдалося передати на фронт 610 квадратних метрів сіток. Плетемо з небайдужими мешканцями Волочиська й далі. Без вихідних та відпусток».
У чужому місті молода жінка одразу збагнула: щоб не впасти у депресію, потрібно постійно бути зайнятою. Тому, попри домашні й волонтерські клопоти, спочатку закінчила курси водія, отримала права. Згодом вирішила розпочати свою справу. «Придбала курс, як готувати пастилу, фрипси, джерки, льодяники. Та він виявився безрезультатним», – зізнається Дар’я. Тож, як мовиться, методом набивання гуль віднаходила-вдосконалювала власні рецепти. Виграла в цьому напрямку грант. Закупила базове обладнання. Відкрила ФОП, бо воліє працювати чесно, сплачуючи податки. Нині талановита майстриня має вже постійних замовників серед підприємців Волочиська. Полюбилися її вироби і тим, хто регулярно замовляє їх через соцмережі, і тим, хто лише вперше спробував. З продукцією, запевняє, неважко: натуральні ягоди в навколишніх селах закуповує в сезон, яблука ж є цілорічно. Невдовзі новоспечена підприємиця матиме власний виробничий цех, в якому зможе масштабувати виробництво корисних смаколиків і створить робочі місця. «Про пастилу й льодяники – це про нічне життя», – жартує жінка. Адже в її швидкому ритмі на власну справу, яку стрімко й вміло розвиває, в добі фактично не вистачає часу. Левову частку дня займають сітки. А ще ж побут, сім’я, чекання з війни коханого…
«Насправді, неважливо, у якому місті проживати, головне, аби воно було українським, і щоб рідні були поруч, живі і здорові», – переконана Дар’я Гончаренко.
Олексій нині на Авдіївському напрямку. Телефонувати намагається щоднини, аби рідні не хвилювалися. Коли він був у відпусті, двічі їздили додому. Завдяки своїй непосидючості Дар’я знає у Волочиську вже чи не кожного його жителя. Тож став він їй по суті рідним. Чи повернуться після Перемоги додому, ще не знають: «З таким сусідом, то навряд чи, – міркує, – адже 30 кілометрів до Бєлгорода завжди залишатимуться. І бути так близько до москалів не хочеться».
