Перші звуки вибухів, від яких здригнулася рідна Каховка о четвертій ранку, не злякали 22-річну Аліну Клименко. Сон міцно тримав у своїх солодких тенетах. Студентка-магістрантка Хмельницької педагогічної академії тиждень, як приїхала додому у зв’язку з епідемією коронавірусу, тож воліла вдосталь відіспатися.
Утім вони гучнішали й частішали, а у місцевих пабліках уже з’явилися повідомлення, що росіяни бомблять українські міста, за ними найстрашніше: «Почалася повномасштабна війна»… О шостій мамі з вітчимом подзвонили не виходити на роботу й не вести до школи сестричку-першокласницю… Захоплювали Каховську ГЕС і Берислав: з вікон, як у страшному фільмі, все те було видно.
Вам також може сподобатися
Місто опинилося під окупацією з першого дня. Оскільки через нього проходить Мелітопольська траса, воно стало важливим для орків пунктом: там закріпилися.
«Спочатку вони не були такі борзі, тож у сосновому бору дислокувалися, якраз навпроти нашого дому, – розповідає Аліна. – Я вночі спати не могла, тож несла,так би мовити, вахту: з кухонного вікна, а живемо ми а п’ятому поверсі, спостерігала, чи не суне з лісу, з берега Дніпра їхня техніка, чи нічого не летить, чи немає ніякої загрози. А якось їм десять клунків з вертольоту спускали. Мама стояла біля вікна, рахувала».
Згодом окупанти перебралися до місцевих адмінприміщень, музею, облюбовували квартири, власники яких виїхали. Їхня техніка з відразними «зетками» вольяжно і впевнено роз’їжджала містом. «Наших військових у місті не було, – розповідає дівчина. – Усі поліцейські як виїхали у перший день на Каховську ГЕС, так більше не з’явилися».
Ніяких сигналів тривоги не було – раз-по-раз нещадно бомбили. В ті моменти падали на долівку, а в нетривкі секунди затишку мчали до підвалу в сусідньому під’їзді. Тож навіть спати лягали напоготові: одягнуті, заплетені. Щоб лиш схопити сумку зі всім необхідним, яка завжди стояла під дверима, і накинути верхній одяг.
На щастя, все ж окуповане місто згодом стали менше бомбити. Втім дуже гучно було, як з нього відпрацьовувала ворожа техніка по інших населених пунктах.
«У перший же день українське телебачення зухвало змінилося на російське, – констатує очевидиця тих подій. – Вмикали їхні фільми, аби щось фонило, від їхніх новин нудило. Реальний перебіг подій могли черпати з інтернету. Допоки той, тижнів за три, зовсім не пропав. І з дзвінків до рідних, поки мобільний зв’язок був. Коли ж усе щезло, опинилися в своєрідному тривалому блекауті, інформаційному вакуумі. Згодом окупанти стали продавати російські сім карти. Родина не купувала. Готуючи до відкриття одну зі шкіл, орки підвели туди й інтернет. Одна з ліній вайфаю, щоправда, з російською мережею, для мешканців була безкоштовною, тож за потреби ходили туди. Це була єдина змога повідомити рідних, що вони ще живі, і дізнатися хід війни.
Десь за тиждень, протягом якого зовсім не виходили з дому, скінчилися усі продуктові запаси. Тож зібралися з мамою за покупками. Усі маленькі крамнички, повністю спустошившись, зачинилися. У великих маркетах дефіцитом стали цукор, сіль, мука, дріжджі, крупа, м’ясна продукція. Не було туалетного паперу, сірників і свічок. Черги у магазини були кількаденними. Коли на хлібокомбінат дріжджі завезли, видавали на родину по дві буханки хліба на день. Небавом з’явилася російська продукція, з Криму завозили солодощі.
«Надто дешево попервах продавали фермери свою продукцію, – пригадує кахівчанка. – А потім і зовсім вивозили вантажівками і сітками й роздавали овочі, щоб не зогнили».
Перестали працювати банки і термінали. Ощадбанк періодично приймав своїх клієнтів. ПриваБанк аж пізніше дозволив знімати з карток готівку, яку здавали фермери: спочатку її можна було брати не лімітовано, згодом – по 2 тисячі на руки, а потім її зовсім не стало. Тож спритні ділки брали 10 % за те, що давали готівку замість перекинутих на їхню картку гривні.
Критичним дефіцитом стали ліки, аптечні полиці зяяли пусткою. Місцеві створювали групи в соцмережах, де можна було придбати чи обмінятися ліками. Хто їх десь знаходив чи не боявся їхати за ними до Херсону, продавав дорого.
Коли підприємство «Чумак» розпустило своїх працівників, розрахувавшись з ними продукцією, ті вивозили вермішель, кетчупи, соуси й майонези на ринки.
Алінина кураторка Галина Степанівна Гамрецька з перших днів люб’язно запрошувала приїздити до неї. Збагнувши, що тут залишатися таки небезпечно, і що сподіватися на швидку деокупацію марно, все ж зважилися виїздити. Мамине підприємство видало працівникам зарплатню за чотири місяці й відпускні. Тож, заповнивши необхідну гул-форму, скинуту маминою подругою, маму якої теж мали вивезти, наважилися. «Квиток» коштував 4,5 тисячі гривень з людини. В останні хвилини вітчим категорично відмовився їхати, мовляв, залишиться охороняти квартиру й речі. Тож нашвидкуруч зібравши найнеобхідніше, покидали рідну домівку. Аліна перла дві важкі клітчаті сумки, мама велику валізу, шестирічна Катруся клітку з хом’яком і рюкзак.
Протягом довгої чотиригодинної поїздки, що здавалася вічністю, зупиняли щодесять хвилин. Однак на чотирьох останніх орківських блокпостах їхній автобус перевіряли не дуже доскіпливо: у ньому не було чоловіків призовного віку, в основному жінки і діти. Проте кожні сто метрів автобус все ж зупиняли й заглядали, чи є чоловіки. Їхали через Василівку на Запоріжжя. Пізно ввечері добралися до тамтешнього Епіцентру. З’явилося покриття від українських мобільних операторів. Втомленим біженцям дали чаю і бутербродів, дітям – іграшок і солодощів. Оформили грошову допомогу. Заночували в одній з церковних общин. А на ранок виїхали до Хмельницького. Мамині батьки родом звідси, хоч з 1978-го жили на Херсонщині. У прабабусі в Хмельницькому дівчинка навіть у перший клас ходила. 30 червня прибули до міста. Зустріли троюрідна сестра зі своїм хлопцем. Місяць мешкали у кураторки. Згодом студенці з мамою й сестричкою дозволили жити у гуртожитку педакадемії, де мешкають і досі. Дівчинка по закінченню магістратури писала дипломні й курсові на замовлення. А з липня працює у департаменті освіти Хмельницької обласної державної військової адміністрації. Катруся ходить до місцевого ліцею №15. Займається футболом й відвідує гурток з робототехніки. А вітчим, як з’ясувалося згодом, подався до росії.
Дуже переживають дівчата за мамину сестру з двома донечками, яка залишилася у батьківському будинку в селі Степне, неподалік Генічеська.
«З емоційного боку дуже хочеться повернутися додому, – зітхає Аліна Клименко. – До тих, колишніх щасливих розмірених буднів. Проте з раціонального чітко усвідомлюю: ми не продовжимо там своє життя, а доведеться усе починати з чистого аркуша. Тож, напевно, залишимося у Хмельницькому й після Перемоги».
