Вона не мала права розплакатися чи впасти в істерику, мусила вгамувати сльози надмірного відчаю й суцільної безвиході, адже зобов’язана будь-що вивезти з пекла війни паралізовану подружку, трьох дітей, двох кішок й папугу. Наданий Херсонською міськрадою катафалк довіз до залізничного вокзалу, волонтери допомогли сісти у переповнений потяг. За вісімнадцять годин втомлені важкою дорогою, нажахані постійними вибухами й суцільними обстрілами, виснажені тривалими голодом і холодом, вони прибули на Хмельницький вокзал.
Позаду – майже рік жахіть і страждань, зумовлених повномасштабним вторгненням. За плечами – рідна домівка й роками нажите майно, робота й усе, що називалося життям. «Поїдете в Солобківці?» – запитали волонтери. «Так», – відповіли, хоч й уяви не мали, де це, що це. А там уже чекали напалена добрими сусідами хатина, що досі пустувала. Сільська рада забезпечила дровами. Небайдужі мешканці зустріли щирістю, одіялами, теплим одягом, продуктами, гарячим обідом. І лиш тоді 42-річну Оксану Фєшь нарешті скувала незнана досі неймовірна втома: нехай серед поки чужих людей, проте вони серед українців і в безпеці.
Вам також може сподобатися
Хвороба зробила їх сестрами
Якби їй хтось сказав, що таке може втнути росія щодо України, не повірила б нізащо. Ні тоді, коли поїхала з коханим чоловіком-росіянином, з яким познайомилася на пляжу в Скадовську, до Москви, ні протягом тих десятка років, що проживала там. Утім, нині гордиться, що ні з ким із «запорєбріка» зв’язку вже давно не підтримує.
Оксана Фєшь повернулася з Москви до рідного Херсону, коли донечці Анастасії ще й двох не сповнилося. Небаром лелека подарував Іллюшу. Жінка працювала у торгівлі. Утім коли страшна хвороба прикувала до ліжка неньку, роботу змушена була покинути. А як мама відійшла у засвіти, Олександр, який колись навчався в паралельному класі, а нині працював по-сусідству, вмовляв погодитися стати доглядальницею для його паралізованої після другого інсульту 38-річної дружини Єлизавети й трирічної донечки Єви. Погодилася.
Оксана не має права розкисати: на ній трійко діток й паралізована подружка. Фото: з архіву Оксани Фєшь
У червні 21-го переїхала з дітьми до їхньої двоповерхової домівки. Адже Єлизавета потребувала цілодобового догляду: й уколи потрібно ставити, й мити, розтирати, масажувати, й памперси міняти, й розговорювати, на позитив налаштовувати. На той момент стан Лізи був дуже важким. Це вже з допомогою Оксани, яку нині без фальші називає сестрою, жінка посміхається, гарно розмовляє, все розуміє й усвідомлює. Олександр працював з ранку до ночі, аби утримати родину й зарплату Оксані платити. Настя й Іллюша їхали з ним вранці до школи. Оксана залишалася з дівчатками, доглядала, куховарила, господарювала…
23 лютого до Лізи приїхав приватний невролог. Навиписував чимало потрібних дорогих ліків. Придбали лише частину, з наміром докупити пізніше, бо Олександр зарплатню отримував не раз чи два на місяць, а щоднини, отже, треба було підзбирати коштів. Хто ж знав, що через два дні в аптеках, як і в магазинах, будуть уже порожні полиці.
«Всі бігли звідти, а ми – туди»
«Двадцять четвертого я мала їхати в інший кінець міста, неподалік Чорнобаївки, до куми. Аби посидіти з її дітьми, бо їм треба було на кладовище – 9 днів по свекру. Моя Настя ночувала у них, – розповідає херсонка. – Чорнобаївку з ночі «прасували» безперестанно. Транспорт уже не ходив. Я бігла туди за своєю дитиною, земля тряслася під ногами, суцільні обстріли не вщухали, адмінбудівлі й приміщення поліції були затулені мішками. Кума попередила, що вони з дітьми пішки тікають з міста. Я мчала навпроти. Зв’язок обірвався. Заледве знайшла їх в одному з бомбосховищ.
Іллюша й Настя достатньо набачилися жахіть війни. Фото: з архіву Оксани Фєшь
Забрала Настю. Всі тікали від Антонівського мосту Перекопською, а ми з донькою бігли в зворотному напрямку: вдома нас чекали діти й Ліза. Саша був вже вдома – на три дні усіх відпустили. Порадилися. Машини у нас немає. Ліза прикута до ліжка. Отже, залишилися чекати наших». Вже за кілька місяців їх охрестили ждунами. Вони навчилися по звуках визначати, куди саме прилетіло. Вибухи поблизу вселяли не страх, а надію, що наші вже недалеко.
2 березня, Оксана, пам’ятає всі ті дати, «вони» зайшли в місто: «Я якраз на вулиці в черзі до магазину, що за кілька зупинок, стояла. Аж раптом з двох боків «вони», намагаючись імітувати цивільних, у напіввійськовій формі, з десятком автоматів на півтора десятка чоловік зухвало ввірвалися двома бригадами на цю вулицю. Біжучи додому, натрапила на двох наших зовсім юних тероборонівців. «Хлопці, я з вами піду», «З нами набагато ризикованіше», – по-чоловічому відповіли».
Без світла, тепла, води і зв’язку
Не стало ліків, продуктів, засобів гігієни. Благо, волонтери примудрялися довозити гуматінарку, у черзі за кількома памперсами доводилося вистоювати по пів дня. Потрапляли під обстріли. Тоді бігом ховала-затуляла Єву, а одинадцятирічна Настя любувалася, як гарно летить, а потім горить – дитина. У телеграмі й вайбері створилися групи, в яких можна було обмінюватися-допомагати найнеобхіднішим. Згодом на доволі тривало не стало світла, відповідно зв’язку і води. Для технічних потреб Оксана приносила її з Дніпра. За питною – ходила до колонки. Там придумали спеціальний механізм: пригонили трактора, той запускав насос. Черги були величезні. Втім, ходили б і далі, якби не занадився снайпер вбивати у чергах мирних людей. Підприємливі місцеві, які мали генератори, стали воду продавати. Недешево.
Сусіди, в яких був генератор, дозволяли зарядити мобільний телефон. З ним Оксана долала чималу відстань, аби піймати Інтернет, щоб дітворі уроки взяти. Гріла воду, щоб хоч помити Лізу, й куховарила на городі за допомогою вогнища (коли не було дощу). Аби хоч трішки впустити теплого духу в холодну хату, спалили всю наявну деревину. Запаси їжі стрімко закінчувалися, ціни на продукти сягнули захмарних висот. Якось Саша приніс зі смітника два мішки порослої цибулі, тож посадили. У когось на гноярці з колись викинутих помідор зійшла розсада… Вродила така-сяка городина. Та все ж осінь виявилися нестерпно важкою.
«Думали, що я загинула»
Єлизаветі старалися доносити якомога менше інформації про справжні реалії, щоб не нервувалася. Так, вона чула вибухи, бачила, як рідних хвилею закидає з балкону в кімнати від літаків, що низько летять. Проте не бачила фото понівечених будівель, не знала про втрати серед цивільних.
…Вранці Оксана звично поїхала до Олександра на роботу за грішми, щоб закупитися продуктами. Дорогою місцевий священник попросив зайти до церкви, аби передати Єлизаветі памперси. Та нетривка розмова з ним виявилася рятівною. Оксана була за десять хвилин від ринку, як його обстріляли. Рідні злякалися, що вона загинула. Тоді, маючи 200 гривень у кишені, вирішили виїздити.
…Нині Єлизавета Чорна й Оксана Фєшь з дітьми проживають у Солобківцях, не нарадуються непідробною добротою й щирістю нинішніх односельців. Хоча, зізнаються, як вмикаються сирени, починаються панічні атаки, хоч там тривог не було – одразу обстріли, проте у підвал вони не ховалися: «Діти не спускалися без мене, а я без Лізи. Знести її всю зболену на ношах туди було нереально: їй заледве далася дорога потягом. Уже коли ми були тут, у будинок прилетіло. Дивом вцілів Саша. А сусід вже кілька разів ремонтував дах після прильотів, тепер, каже, поки літо, не перекриватиме – ненадовго».
Маленька Єва полюбляє квіти. Фото: з архіву Оксани Фєшь
Лізі тут уже оформили групу. Мріє Оксана про якийсь заклад, де реабілітовують післяінсультних хворих, бо бачить у стані хворої помітний прогрес. Консультувалася уже про доцільність операції, адже рука жінки постійно в піднятому стані й вигнута нога. А ще сподіваються на спеціальне ліжко для лежачих, аби Лізі було зручніше. Дітвора вчиться дистанційно. Дружно обробляють земельну ділянку й мріють про якомога швидше післяпереможне повернення до рідного Херсона.
