«Така ж висока дитина, як наша, і потилиця дуже схожа, з вогнищами передчасної сивини», – ледь чутно прошепотіла самими лиш вустами, коли відкрили у морзі чорний мішок після співпадіння ДНК. Їй не хотілося вірити, що ось так закінчаться двадцять місяців чекання єдиного сина. Мозок розумів, серце не сприймало. Здається, вчора забирали з пологового найдорожчий, найщасливіший у світі згорток вагою 3600 й зі зростом 51 сантиметр. Нині треба обізнати найтрагічніший, найфатальніший, зростом 196 сантиметрів. Олександру Томишинцю із Тячева, що на Закарпатті, війна відміряла лиш 26.
«Така зима була люта, такий мороз, чоловік на заробітках у столиці, тож мусила пішки іти до пологового за таким нашим довгоочікуваним хлопчиком, – з невимовною материнською любов’ю відкриває найсвятішу в своєму житті книгу синового життя Олена Томишинець. – Сашко народився 27 грудня 1997 року о 18.15».
Вам також може сподобатися
Олена Миколаївна готова годинами розповідати про дитину, що сповнювала дім щастям і неймовірним дитячим сміхом. Хлопчик змалку був навдивовижу добрим, не вмів сперечатися й сваритися, усім поспішав на допомогу. У будь-якій компанії ставав її душею. А що вже соловейків голос мав! Навіть День міста своїм співом прикрашав.
Подружжя жило у батьків Петра. Тож хлопчика почасти бавила свекруха. «Як вони одне одного любили, – згадує Олена. – Добре, певно, що не судилося Юлії Михайлівні дожити до похорону улюбленого внука, а то б вона ще раз померла».
По закінченні дев’ятирічки юнак здобув фах оператора комп’ютерного набору, однак за спеціальністю не працював. Після несуттєвих підробітків солдат-строковик з гордістю долучився до лав Національної гвардії.
«7 грудня, якраз на синів день народження, в 2021 році приходить до мене на роботу, а працюю я на заправці, Сашин друг і просить вийти, мовляв, передачу забрати, – згадує ненька. – Виходжу, а там син з орхідеєю. Він завжди-завжди любив робити сюрпризи і задаровувати подарунками. Вже на нулі був, і то замовляв мені засоби догляду, все наполягав, що я, як і кожна жінка, маю бути красивою. А в 2023-му, на останній в його житті День матері, він з фронту примудрився передати мені величезний букет троянд й листівку з написом, що я найкраща мама. Щосвята тішив мене квітами. А тепер я зрізаю вдома ті, що квітнуть, й торую шлях до нього на могилу. Про все розповім. Наплачуся. Й вертаюся. Лишилися з Петром сиротами. А так вірили, що й сином пишатимемося, й внуками тішитимемося».
…25 лютого 2022-го Томишинець вже був у частині. «Сину, тож скажи де ти», – все благала, коли поїхав на першу ротацію. Впирався, що не варто їй знати, щоб не переймалася, та й не дозволено, мовляв, «все ж запаролено», – відповів. Склавши пазли, зрозуміла: Очеретине, що на Покровщині.
Хоч жодного разу не нарікнув, не пожалівся, коли вперше прийшов у відпустку, побачили сивину. «Я постарів, мамо», – мовив по-дорослому. «Ти просто змужнів, сину, – обійняла. – Який же ти гарний у військовій формі».
Ротація за ротацією, між ними нетривкі відпустки. Вправний кулеметник вдома про війну не говорив. Телефоном з фронту запевняв, що все розповість, як приїде. Вдома ж знову відтерміновував на потім. Хто ж знав тоді, що потім не настане.
У січні 2024-го, після тривалого перебування в Андріївці, на Покровщині, Олександру випало місяць побути вдома. «Як відчував, – зітхає ненька, – усіх родичів, друзів обійшов-об’їхав. Хоч я й наполягала, що можна деякі візити відкласти на літо, адже буде тепліше».
Чомусь не хотів тоді їхати, хоч раніше все рвався до побратимів. З наготовленими смаколиками відвезли до самого Львова, у частину. «Дивіться, яка у мене малявка», – пишався своїм кулеметом.
«І знаєте, нічого-нічого мені не підказало тоді, що більше кровинки не побачу. Я була переконана, що все неодмінно буде добре», – пекучі сльози не знають стримку. – 20 червня Саша мав прийти у чергову відпустку. 23 травня повідомив, що заходитимуть на позиції. Ми звикли, що це на 3-4 доби. Тож терпляче чекали. 27-го не знаю, що мені робилося, місця не знаходила, все чекала поділок, які свідчитимуть, що син в мережі. Ніби в розвідку – так обережно – телефонували моя подруга й Сашин друг. Вони вже бачили, що в мережі шириться його фото із чорною стрічкою. 28 принесли сповіщення, в якому йшлося, що син зник безвісти за особливих обставин».
Де вони тільки не шукали. Які пороги не оббивали. Куди тільки не телефонували. А що вже до Львова й Києва наїздилися. Як вони чекали!За без тижня двадцять місяців дзвінок слідчого про збіг ДНК убив всі надії й сподівання.
«У них не було шансів, – констатує один з побратимів на похороні іншого, куди їздила нещодавно, – орки дали їм пройти, коли поверталися з завдання, й розстріляли ззаду. Їх тоді загинуло троє».
«Мамо, все добре. Ніколи не плач!» – завжди повторював Сашко найдорожчій. Ніби й зараз чує ті слова й заглядається в небо, що часто з хмаринок малює-викладає найріднішу у світі усмішку. «Я мушу триматися, – тамує сльози, що течуть безперервним потічком, таки сильна жінка. – Він найбільше не любив, коли плачу. Мушу нести світлу пам’ять про нього. Бо такою світлою дитиною був. Золотою. Важко. Щоднини, щомиті. Найважче, звісно, у свята. Та які там свята: нині це просто страшні дні, які колись мали сімейні традиції. У День матері, наприклад, він більше не принесе мені квітів, не обійме. Ми з чоловіком підем до нього. На могилу. Хоч розуміємо, що нічого не змінити, серця пручаються – хочуть чекати».
