– Тамарко! Гайда побігли до Сивулькиної хати. Там зараз нікого нема: можна на кріслі поскакати, – гукнула під ворітьми Марійка.
– А не повернуться скоро? – недовірливо запитала подружка.
– Ні, мама сказали, що на базар поїхали. Тож то надовго.
Поки дорослі обходили господарство, шестирічні дівчатка крадькома пробралися до обійстя на околиці хутора. Там в садку господарі прилаштували старе крісло. Воно вже давно відслужило своє, але викинути – рука не підіймалася. На дощ його накривали брезентом, а в погожі дні можна було посидіти з комфортом під яблунькою.
Якось, збираючи неподалік аличу, дівчатка запримітили дивний атрибут садка та, поки господарів не було вдома, вирішили дослідити новацію. І виявили, що на ньому дуже добре стрибати, дістаючи в польоті яблучка на гілках. Колись часто ці меблі робили на металевих пружинах. Міцних, рипучих. Псувалася швидше матерія, поролон, але пружини служили довго.
– Диви, як я вмію! – Тамарка стрибнула у самісінький центр сидіння. Через мить дівчинка підлетіла вгору і, піднявши руки, вчепилася в біло-жовту папірку. Клац! — і вона, міцно тримаючи яблуко, приземлилася на крісло. Та знову полетіла догори.
– Тепер моя черга, – Марійка вхопила за ногу подружку та показала, куди їй спускатися.
Хоча Тамарці не дуже хотілося поступатися місцем, розуміла, що все треба робити по черзі. З першого разу Марійці не вдалося зірвати яблуко. Тож попросила стрибнути ще раз. А коли знову промахнулася, подружка почала вчити, як треба робити. Нарвавши яблук, дівчатка розпочали нову гру: хто далі дострибне на траву. Навіть мітки на землі поробили. А коли і ця гра набридла – в крісло вирішили стрибати не з бильця, а з високої спинки. Згодом той звук, як жалілися-рипіли старі пружини, почула Тамарчина мама та смикнула, які розваги розгорнулися в сусідському садку.
Отримавши «на горіхи», малі недовго всиділи на місці. Ідея виникла спонтанно.
– У діда Процька в садку я бачила кілька пляшечок. Напевне, там заховано їх чимало. Треба позбирати і помити: буде для нашої аптечки поповнення, – запропонувала Марійка.
Дід часто хворів. Тому ліків вживав чимало. А ще до того і його покійна дружина пила мікстури з настоянками. Тож за роки в кутку саду назбиралося чимало всіляких пляшечок. Саме їх і примітила дівчинка.
Години дві батьки не могли докликатися дівчат. За широкими кущами смородини і порічок побачити їх було нереально. Тим часом кошик стрімко наповнювався. Приховавши зібраний скарб, Марійка з Тамаркою пішли обідати, а потім аж до самого вечора сиділи на кладці через неширокий струмок і мили пляшечки. Поступово на недіючій сушні, бо ще не настав сезон, одна за одною в імпровізованій лікарні утворилася ціла батарея всіляких настоянок у маленьких пляшечках. З кульбаби, зелених горіхів, різних ягід, з моркви і буряка, з липи і бузини… Їх дівчатка робили виключно на воді.
А далі розпочинався найцікавіший процес: зцілення котів, собак, курчат, каченят… Словом, маленькі лікарки лікували всіх, кого лишень могли зловити. Особливо «корисними та популярними» були краплі калинової настоянки. Примусове їх вживання змушувало всіх клієнтів «закладу» розбігатися хто куди. Не менш «улюбленими» були й примочки від температури з малинових гілочок, лікування ран настоянкою з подорожника…
Коли ж усі були проліковані, дівчатка неодмінно вигадували щось нове: порпалися в ярку, куди місцеві селяни скидали непотріб, у пошуках гарних уламків від мисок, ходили на кладку ловити пуп’янки жаб, щоб потім годувати ними курей, збирали пір’я для корони індіанців… Словом, в епоху без мобільних телефонів діти досліджували світ лише власними зусиллями та з нескінченними пригодами. І це пізнання було захоплюючим та кориснішим, ніж розвиток удома на дивані з дорогою і розумною цяцькою в руках.



















