Олексій з Веронікою приїхали до українського Львова у січні 2022-го, недовго до цього поживши у Грузії. Проактивні білоруси, які мусили покинути рідну домівку, бо «заперечували союзну державу, що будують лукашенко з путіним». Вони й самі не зрозуміли, коли їхня дружба, побудована на однаковому світосприйнятті, переросла у найміцніші почуття.
Потужний інженер-програміст, успішний айтівець, міг, як мовиться, заробляти чималі гроші, перебуваючи у будь-якому безпечному місці. Проте з початком повномасштабного вторгнення закохані поїхали до Києва. Щоб доєднатися до інтернаціонального легіону. «Я хоч і не мала такого наміру, – зізнається Вероніка, – проте теж стала солдаткою батальйону, який згодом став полком імені Кастуся Калиновського. Щоб постійно бути поруч. Щоправда, хоч і їздила з ними скрізь, проте на бойові не виходила, займалася тиловим забезпеченням».
…Зовсім юні й безмежно закохані, вони взяли шлюб у промерзлому березневому Києві, що захлинався від жахіть війни. Мріяли про дитину, щасливе і довге сімейне життя. Прихистили кимось забуту в хаосі втечі від війни кішку. І… сміливо стали на смертельні дороги війни. Чужої війни. Ірпінь. Буча. Миколаївщина. Запоріжжя… «Багато наших полягло, – констатує за духом найсправжнісінька українка. – Особливо на Лисичанському напрямку. Це тут не стало «Бреста» (найвідомішого білоруського добровольця Івана Марчука, командира батальйону «Волат», – прим. авт.).
Вам також може сподобатися
Вони були одне для одного усім: коханими, друзями, побратимами, всесвітами. Безумовно довіряли й могли поговорити абсолютно про все, без приховувань, фарб, прикрашань. «Начитаний й інтелектуально грамотний, Льоша глибоко міг дискутувати на будь-яку тему, – характеризує найсправжнісіньке своє щастя, що обернулося найнестерпнішим болем, осиротіла кохана. – Ми разом проживали втрати, що стали, на жаль, новою повсякденністю».
Восени того ж 2022-го, на Запоріжжі, закохані розписалися. Вісім місяців віддавши захисту України, подружжя розірвало контракт й повернулося до цивільного життя. «Нам потрібно було відійти від пережитого, переосмислити набутий досвід, – ділиться Захисниця. – Й мусили доводити до ладу документи для легалізації в країні».
У Львові з ними вже проживала не лише прихищена у столиці кішка, а й собака, що прибився в Запоріжжі. Ця собачка нині – найкраща подруга вдови. А ще одна віддана у їхні добрі руки киця народила четверо кошенят, лиш одного з яких вдалося прилаштувати.
Перспективні й професійні, вони успішно працювали, впевнено стаючи на ноги. Утім навесні 2025 Олексій доєднався до 225 окремого штурмового полку. Закінчивши строкову службу на батьківщині молодшим сержантом, Олексій дослужився до такого ж звання у нас. «Він просто чітко усвідомлював, що може врятувати багато життів, тому не має права не йти у військо, – аналізує дружина. – Відмовляти я не пробувала. Знаєте, на щастя, ніколи не зрозумію людей, які живуть за принципом чи то моя хата скраю, чи я не для війни, чи не моя війна. В українців просто немає вибору, бо вдерлися орки в домівку. А ми ж тут жили, тож це наш дім також. Як по-іншому? Тим паче, росія – й наш запеклий ворог. А як жити з невиправданою позицією байдужим і інертним, мені абсолютно байдуже. Бо переймаюся лише тими, хто боронить свою землю, хто допомагає війську, хто на своїх місцях робить максимум у цей буремний час».
Вероніка щомісяця бодай на день-два мчала до коханого у місця дислокації. А йому, пілоту дронів, лиш раз вдалося приїхати у відпустку. «Ми провели ті дні, не виходячи з дому, – гортає ще такі щасливі миті назавжди дружина. – Хотілося набутися, надихатися одне одним. Хоч добре розуміли суть війни, говорили виключно про життя, про майбутнє, про дитину, яку так і не встигли народити. Мого Льошу змалку порівнювали із сонечком. Де він з’являвся, ставало і тепло, і ясно. Йому лиш в кімнату варто було увійти, як та сповнювалася світлом. Він вмів бути душею компанії. Був добрим, відкритим, завжди готовим допомогти. Захоплювався тенісом, обожнював природу і походи в гори. Залюблювався у Карпати. А що вже умів підтримати, розрадити, вселити впевненість. Він був надійним і справжнім. І найстрашніше тут слово був. Я безмежно щаслива, що мала такого чоловіка. Але мені до скону літ не відболить, що щастя наше було таким коротким».
…Її набрав увечері командир. Вважав за потрібне сказати фатальне до отримання офіційного сповіщення. Розумів: вона ж обірве усі телефони, якщо її Льоша не вийде на зв’язок. Доля секунди стала фатальною: сміливий оборонець з позивним «Вуж» вийшов з бліндажа, щоб поставити дрон на взліт і… опинився в епіцентрі прильоту кабу. Це сталося 19 січня 2026 року. У січні чотири роки тому він приїхав в Україну. У січні він назавжди перейшов до її небесного легіону.
На могилі Героя у Львові, де поряд з українським майорить білоруський прапор, нині розростається виплеканий дружиною міні-сад. «Там росте лаванда, м’ята, розростається чебрець, – зовсім юна вдова дуже мужньо тамує сльозу. – Ми так любили пити чай із чебрецю. Я не можу нічого змінити, в моїх силах лиш продовжувати його справу і гідно нести пам’ять. Бо він прожив достойно. І я точно знаю, що коли мене не стане, мені не буде соромно за мої вчинки тут, на землі».
Нині вдова іноземного добровольця, заручившись підтримкою небайдужих, попри виснаження, втому і біль, що ніколи не зарубцюється, домагається, щоб звання Героя України на рівні з українцями присвоювали і не українським громадянам, які до останнього подиху були вірними Україні. Ні, вона не вимагає власне присвоєння звання Героя її чоловікові. «Його подвиг, як і подвиги інших, йому подібних, мають розглядатися і виокремлюватися, або ні, виключно на розгляд командування, – констатує. – Йдеться лиш про справедливу можливість отримати таке звання, якщо воно справді заслужене. Бо ж чимало іноземців, не лише, зрозуміло, білорусів, боронять й боронили Україну».
За офіційними оцінками командування ЗСУ, за Україну воюють близько 20 тисяч іноземних добровольців із понад 70 країн світу, що становить майже два відсотки від загальної чисельності Сил оборони. Їхня кількість продовжує стабільно зростати завдяки роботі Центру рекрутингу іноземців.
Офіційна кількість іноземців, які загинули, захищаючи Україну, є закритою інформацією через безпекові міркування. Проте за даними журналістських розслідувань та відкритими підрахунками, йдеться про сотні добровольців із більш ніж 50 країн.
Іноземні добровольці, які воюють за Україну, не можуть отримати звання «Герой України» безпосередньо, оскільки законодавство дозволяє присвоювати цю найвищу державну нагороду виключно громадянам України. Винятком є лише посмертне нагородження орденом Героїв Небесної Сотні. На сьогодні єдиним іноземцем, який отримав це звання (посмертно, за участь у Революції Гідності) є Михайло Жизневський.
Через обмеження в законодавстві українці створюють електронні петиції на сайті Президента з вимогою змінити закон і надати можливість відзначати найвищою нагородою іноземних бійців, які віддали життя за Україну. Подібну петицію створила 1 травня й українка за духом, білоруска за національністю, вдова загиблого Героя Вероніка Лазарєва. Підписати її можна, перейшовши за QR-кодом: https://petition.president.gov.ua/petition/264020 .
