Війна у життя Ольги та Дмитра Дригів вперше увірвалася ще в 2014 році. На той час вона працювала в Укртелекомі, чоловік – у приватній компанії. Виховували семирічного Олександра. Його жінка взяла під опіку, відколи її дядько, його тато, помер, а мати позбавили батьківських прав. Для подружжя, яке нині виховує спільного молодшого Іванка, хлопчик став рідним сином.
«Коли ситуація стала загрозливою, Сашка і своїх батьків я відправила подалі з міста – до родичів на Полтавщину, – поділилася спогадами Ольга. – Там вони пробули з місяць. Ми ж з чоловіком, бувало, перечікували небезпеку в підвалі. Але з міста не виїхали, продовжували працювати. Українські військові в Торецьк зайшли у липні 2014-го. Як раніше, звичайно, не стало, але війни як такої у нас не було. Часто траплялися перебої з водопостачанням. Воду возили машини з Костянтинівки, Дружківки. Інколи й по місту прилітало, часто чули далекі вибухи, гуркіт канонади. Ми не думали, що справжня загроза попереду: робили ремонт, будували плани на майбутнє…»
Вам також може сподобатися
Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, сім’я дізналася з інтернету. За словами Ольги, таких потужних обстрілів, як у Києві, Харкові, у Торецьку не було.
«Тому й не виїжджали спочатку. Сина Дмитра від першого шлюбу, який став на захист країни у перші ж дні, серйозно поранило в районі Мар’їнки. Тож чоловік часто їздив у шпиталь міста Дніпра його провідувати, доглядати. Потроху приходило розуміння, що далі в Торецьку стане тільки гірше. Зовсім не було води, у банкоматах закінчилася готівка, на заправках – відсутнє пальне… Люди масово виїжджали, на роботу майже ніхто не ходив. І 7 квітня ми виїхали спочатку на Дніпро, а потім до родичів у Лубни на Полтавщину. Влітку й наші батьки залишили свої оселі. Ми думали, що ми переїхали ненадовго. Що скоро все закінчиться, і ми повернемося додому. Але ж…» – каже Ольга Дрига.
Два місяці сім’я жила в родичів. А потім орендували житло в селі неподалік Лубнів – Шершнівці. А в 2024-му придбали хатину. Спочатку робили ремонт, розчищали територію біля хати, розробляли город… Потім у травні родині дали один сертифікат за зруйноване житло. На нього придбали будинок в Лубнах, в якому мешкають батьки з бабусею.
«Якось навесні 2023 року в інтернеті я побачила оголошення про набір жінок-переселенок на навчання в Миргород, – розповіла Ольга. – Вирішила поїхати, спробувати. Адже потрібно було за щось жити, якось розвиватися. Так познайомилася з Тетяною Красько з нашого Нью-Йорка. Вчилася писати гранти, будувати власний бізнес. І восени того ж року отримала кошти на розвиток власної справи».
У Дмитра було хобі – зі шкіри виготовляв ремені, гаманці, ключниці, інші вироби, дизайн яких сам же й розробляв. Йому їх часто замовляли. Тож вирішили започаткувати такий бізнес. Отримані грантові кошти подружжя спрямувало на придбання швейного обладнання, спеціальних інструментів для обробки шкіри. Вироби рекламують у соціальних мережах, їх купують знайомі.
Крім цього, з придбанням хати у родини з’явилося й пів гектара землі. Нині вони успішно освоюють і сільське господарство: розводять кролів, вирощують у теплицях розсаду, овочі.
«Спочатку розводили овець, проте справа не дуже пішла. А от кроликів люди полюбляють більше. Їх продаємо і живими на розведення, і тушками, переробляємо на тушкованку, коптимо. Чоловік сам зробив клітки для них, ми допомагаємо доглядати, переробляти.
Допомагають і діти, і батьки часом приїздять. Саша вже навчається у технікумі лісового господарства у Лубнах, Іванко – школяр», – каже Ольга.
А коли поцікавилися у жінки, чи знає вона, що зараз у Торецьку і що з їхнім будинком, відповіла: «Житла зовсім немає, воно повністю зруйноване – ми бачили фото з нашої вулиці ще роки два тому. І міста по суті вже немає…»
Незважаючи на все пережите, подружжя Дригів планує будувати своє життя в Шершнівці. Це село для них уже стало рідним. У вільну хвилинку Ольга з чоловіком люблять їздити на річку Сулу порибалити, відпочити, разом ходять до лісу по гриби.
«Мріємо й надалі розвивати сільське господарство. Дуже хочемо придбати трактор – гарного помічника у господарстві», – каже вона.
Крім повсякденних домашніх турбот, Ольга ще й займається активною громадською роботою: є членкинею громадської організації «Студія громадських жіночих ініціатив». Разом з колегами допомагає жінкам писати грантові заявки, їздить на тренінги, навчається. А також жінка входить до ради ВПО міста Лубни, є заступницею голови цієї організації. Ділиться власним досвідом з тими переселенцями, які переїхали на Полтавщину через війну. «Я знаю, що повернення додому не буде, бо навіть після Перемоги України потрібно буде багато часу для відновлення міста. Тож облаштовуємо життя тут», – каже Ольга Дрига.
