Ще у мирному житті Ольга Косарєва чверть століття присвятила дітям – навчала їх англійської мови, завідувала шкільною бібліотекою. Затим п’ять років пропрацювала в Охтирському районному управлінні соціального захисту населення.
Завжди активна та принципова, Ольга Іванівна була учасницею всіх майданів, на яких разом з тисячами інших українців відстоювала право людей на демократію і свободу, європейський шлях розвитку країни. Саме її помаранчеві стрічки, які привозила з повстанського Києва, школярі чіпляли до своїх ранців.
Вам також може сподобатися
«Оце та Ольга Іванівна, яка зробила з мене українця», – сказав її учень Сашко Зайцев своїй подрузі, підводячи її до намету «Суми» в буремній столиці 2014-го. Ці слова вчителька завжди згадує з особливим трепетом. Нині він захищає країну у складі Нацгвардії.
«Вся наша родина завжди мала проукраїнську позицію, завжди першою бралася організовувати допомогу тим, хто її потребував, – каже жінка. – Мій брат Володимир Лисенко, у минулому кадровий військовий, а потім – підприємець, поспішав на Майдан підтримати його учасників всім необхідним: від касок, утеплювачів, генераторів, свічок тощо – до харчів. Його дружина Мирослава, також підприємиця, коли у 2014-му отримала від командира нашої місцевої військової частини список всього необхідного, одразу ж організувала збір. А не вистачало всього: домкратів, коліс, насосів… Отой список дрібним шрифтом до цього часу в мене перед очима. І вона бігала до знайомих, незнайомих, по всіх підприємцях і просила, шукала хто міг чим допомогти.
Потім ми возили морозильні камери, холодильники, інше необхідне хлопцям в укріплення, окопи. За харчі навіть не згадую, скільки їх розвозили. Бувало й танки допомагали витягувати. Нас навіть називали «Лисенківська сотня». Бралися за найважче, бо мали матеріальну можливість це зробити. І як почалось тоді, і так триває по цей день».
Щороку 20 лютого Ольга Косарєва традиційно вирушала до Києва схилити голову перед Героями у День пам’яті Небесної Сотні. Так було і 2022-го. В Охтирку повернулися 21-го в ночі, а вранці пішли допомагати братові прибирати нове приміщення, в якому мав обладнати ще одну пекарню. На згадку вирішили зробити спільне фото. Як виявилося – останнє з ним: Володимир Лисенко загинув у перший день повномасштабного вторгнення.
«Він, одразу ж ставши на захист країни, їхав з іншими військовими назустріч ворогу, – розповіла Ольга Іванівна. – І натрапили на першу групу ДРГ, яка зайшла на околицю міста. До них він вийшов один. Його роззброїли. Та попри все, намагався з ними поговорити, переконати, що росіянам в Україні не раді. Його вбили пострілом у голову. Пізніше рашист, якого взяли в полон, казав, що вийшов такий чоловік і почав їм розповідати: «Хлопці, ви тут нічого не знайдете в Україні. Краще здавайтесь достроково». Ми всі: рідні, військові, волонтери, друзі – шукали Володю сім днів. І тільки на восьмий вдалося знайти і забрати тіло брата…»
Старша донька Володимира Ганна керувала родинною пекарнею з величезним асортиментом випічки. І там з першого дня великої війни Ольга Іванівна з сестрою, її рідні, сусіди почали пекти хліб, булочки, пиріжки. Щодня – близько тисячі штук. Про це навіть згадували літературознавиця Тетяна Огаркова та філософ Володимир Єрмоленко у книзі «Життя на межі: Україна, культура та війна».
Хліб у військові частини, на блокпости безкоштовно розвозила Мирослава на власній автівці. «На ранок 24-го в пекарні було приготовано дуже багато замовлень: тортів, тістечок, безе… Все роздавали людям безкоштовно. Декотрі підприємці надали нам доступ до своїх магазинів, складів. Ми розважували по кілограму гречки, макаронів, інших харчів, роздавали мешканцям міста, його Захисникам. Все – від цигарок до тістечок. Спершу ще трохи ховалися в укриття, а потім перестали – хлопців потрібно було годувати. Паралельно з цією роботою ми з сестрою почали плести шкарпетки і килимки військовослужбовцям. Я всім військовим частинам шила прапори», – поділилася спогадами волонтерка.
Волонтерський центр із плетіння маскувальних сіток Мирослава Лисенко відкрила 1 квітня 2024 року. Нині там працює бригада з дев’яти людей на постійній основі. На рахунку всіх, хто долучався і продовжує робити цю надважливу справу, – близько трьох тисяч плетеного захисту.
«Замовлення на них – постійні, – каже волонтерка. – До прикладу, лише «Холодний Яр» бере по 20-30 сіток… Плетемо ще зелені, літні, але й осінні починаємо. З коштами і матеріалами допомагають небайдужі українці, волонтери. Мирослава створила групу «Рідня загиблих Героїв». І вони донатять постійно».
Також Ольга Іванівна розповіла, як кроїла і віддавала сусідкам- пенсіонеркам для пошиття адаптивної спідньої білизни пораненим на стабілізаційні пункти. Перші роки люди зносили пелюшки, тканину для цього. Підключилися й учителі Охтирської восьмої школи, які на шкільних швейних машинках після роботи, на перервах відшивали потрібне. Передавали військовим сотні виробів.
«Якось заходить молодий офіцер. Навіть не може говорити, наскільки змучений. Каже: «Мені рекомендували вас, сказали, що ви не відмовите. Дайте хоч що-небудь. У нас немає нічого. Хлопці стоять у берцях по коліна у воді, мокрі». Ми зібрали все, що було на той час: сітки, всі-всі шкарпетки, білизну, кілька пар чобіт кирзових (якийсь чоловік приніс). Він їх найперші вхопив. Оце, каже, буде моїм хлопцям на перемінку на позиції. А інше все ще хотів іншим залишити, поділитися…» – не може втамувати емоції Ольга Іванівна.
Жінка запевняє, що сил допомагати Захисникам в охтирських волонтерів вистачить. Аж до самої Перемоги України. «Ви ще не знаєте нашої Мирослави, – усміхається жінка. – Та й ми не збираємося зменшувати темп, бо знаємо: наші хлопці і дівчата на передовій дуже розраховують на міцний тил. Тож маємо робити все, щоб їх не підвести».
