«Тато приїде – я йому покажу», – малює й відкладає для тата малюнок за малюнком чотирирічна Мія. Вона ще не знає, що тато вже ніколи не приїде. Вдома все, як за нього: світлини, магнітики – Ярослава нічого не прибрала. «Де тато?» – запитує донечка. «Ми не знаємо, коли він приїде», – відповідає мама. Сказати правду вона поки не наважується: психолог порадив не поспішати, бо для такої малечі це може стати надто сильним ударом. А на запитання, що з мамою, Мія чує лише: «Просто я сумую».
Вам також може сподобатися
Молодший сержант Валерій Колєсніков, командир радіолокаційної станції взводу перехоплювачів безпілотників 1230 окремого інженерно-технічного полку Сил підтримки ЗСУ, дістав важкі поранення 18 серпня 2026 року, коли його група на Харківщині потрапила під ворожий ракетний удар. Опіки вкрили 66 відсотків його тіла. Вісім днів лікарі боролися за його життя – спершу в Харкові, згодом у Києві. 26 серпня серце 35-річного кременчужанина зупинилося. До 36-річчя йому лишалося 37 днів. За півтора року служби він жодного разу так і не побував у відпустці.
Не поїдуть утрьох у Карпати, куди збиралися в ту першу відпустку. Не зробить донечці того, про що вона вже приготувалася його попросити. Не вип’є з дружиною недільної кави.
Народився Валерій 2 жовтня 1990 року в Кременчуці і прожив тут усе життя. Зростав разом зі старшою на шість років сестрою Катериною. Закінчив ліцей № 11 і Вище професійне училище № 7, а заочно здобув економічну освіту в Кременчуцькому університеті економіки, інформаційних технологій і управління, водночас працюючи торговим представником у різних компаніях.
З Ярославою вони жили майже в одному районі й мали спільних знайомих. У 2009-му почали переписуватися в соцмережі, від 2010-го – разом, у 2014-му побралися. Спершу жили у Валерієвих батьків, а наприкінці 2016-го подалися на заробітки до Ізраїлю: майже два роки гарували на модернізацію власно придбаного дому, а повернувшись, самі робили в ньому ремонт. Згодом Валерій узяв в оренду автомийку, тож гарувати доводилося з досвітку і до смерку. І навіть тоді, коли вже мав найманих працівників, працював пліч-о-пліч із ними. «Шістнадцять років ми разом – і жодної серйозної сварки, – гортає сторінки пам’яті Ярослава. – Він був справжнім, надійним, виваженим, відповідальним, турботливим. У приватному будинку роботи завжди купа, і він завжди допомагав».
Та життя не щадило подружжя. У 2020-му народився синочок, який прожив лише три доби. Батьки переконані, що дитину згубила лікарська помилка, проте довести її не вдалося – справа й нині не закрита. А 13 квітня 2022-го, вже під час великої війни, на світ з’явилася Мія. Ім’я донечці вигадав тато. Він був на пологах, і після кесаревого розтину новонароджену першому поклали на руки саме йому. «Міюша», – ніжно кликав донечку, що зовні більше схожа на нього. Носив на руках, купав, виконував усі-усі забаганки, які тільки могла вигадати. І вчив ніколи не брехати, бо сам не зносив неправди й у всьому прагнув справедливості.
Неділя в родині була святою: Ярослава дбала, щоб того дня не було жодних справ, – тільки час утрьох. «Зай», – лагідно називали одне одного. До окупації Криму любили їздити туди, бували й за кордоном. У мирний час за станом здоров’я Валерія визнали обмежено придатним, тож строкової служби він не проходив. Та з перших днів повномасштабного вторгнення разом із другом Олександром Жуковим, якого не стало пів року тому, він варив протитанкові їжаки. Влітку 2022-го вже возив хлопцям на передову все необхідне – від продуктів до автівок. Південь, Курщина, обстріли – і жодного разу не зупинився. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, одним із перших рушив на Херсонщину рятувати людей і тварин із затоплених територій.
Коли з’явилися FPV-дрони, Валерій сам розібрався, як їх складати. Матеріали шукав якомога дешевші, бо готові дрони коштували на порядок дорожче, а хотілося на зібрані кошти зробити для хлопців найбільше. Згодом опанував виготовлення батарей і зарядних станцій, засобів радіоелектронної боротьби, а цього року – «чуйок», детекторів ворожих дронів. Щоразу вигадував, як зекономити для військових. Бо ненавидів, коли на тих, хто захищає країну й не має вибору, наживалися, змушуючи купувати все за завищеними цінами.
У січні 2025-го він добровільно підписав контракт із ЗСУ. «Я не можу сидіти вдома», – пояснив дружині. «Як я можу не піти в армію, не поїхати на завдання? Щоб доньці не було за мене соромно», – повторював не раз. Служив у рідному Кременчуці, згодом в області: допомагав виявляти й збивати шахеди, щодня оберігаючи сон цивільних. Навчав новачків працювати з радіолокаційною станцією, пояснював тонкощі радіорозвідки. Побратими й командири дуже його поважали: своїми руками й розумом він міг розв’язати будь-яку задачу, постійно вдосконалювався і був одним із кращих. За будь-яку справу брався так, щоб принести якомога більше користі, і віддавав їй усі сили. А у вільні хвилини далі збирав знайомим військовим РЕБи й «чуйки». За місяць до загибелі передав побратимам багатодіапазонний комплекс РЕБ, що врятував чимало життів. У коридорі їхнього дому – ціла стіна подяк: і волонтерських, і військових.
На початку серпня групу перекинули на Харківщину. Зв’язувалися, щойно дозволяв зв’язок, і намагалися відеодзвінками – щоб і донечка побачила тата. Якось Ярославі наснився страшний сон, у якому була смерть. «Ти обережніше», – просила чоловіка. «Не хвилюйся, усе нормально», – заспокоював він. Сон збувся.
Щойно Ярослава дізналася про поранення, помчала в Харків. А коли Валерія перевели до Києва, разом із його мамою винайняла житло поблизу лікарні, і щодня вони були поруч. Він лежав у штучній комі. Лише раз, коли лікарі спробували вивести його з неї, упізнав і дружину, і маму. А 26-го вранці зателефонував лікар: зробили все можливе, та серце зупинилося. 31 серпня, у понеділок, Валерія поховали в секторі Героїв на Свіштовському кладовищі. Воно на іншому кінці міста. Та щонеділі Ярослава їде туди. І везе каву. «Неділя – наш сімейний день. Тому я привожу йому каву по неділях». Мія тим часом лишається з бабусею, Ярославиною мамою, яка тепер живе з ними. З перших днів після втрати Ярослава чітко пам’ятає лише один сон: «Він прийшов додому, ми обійнялися і розійшлися».
«Жодних планів тепер немає, – зізнається. – Бо плануєш, а воно в одну мить розбивається. Просто живеш теперішнім». Побратими пишуть, телефонують, пропонують допомогу й розповідають, яким він був воїном: завжди прагнув, щоб усе було правильно і справедливо. «Він врятував десятки життів, може, і сотні, але сам поклав своє до того, у що вірив, – до перемоги України», – сказав над його могилою один із них. 22 вересня Ярослава зареєструвала на сайті Президента електронну петицію з проханням присвоїти чоловікові орден «За мужність» III ступеня посмертно. Щоб її розглянули, потрібно 25 тисяч підписів. «Це найменше, що можна для нього зробити», – переконана дружина. Це нагорода, якої живим він ніколи не шукав, бо не мав на це часу.
А Мія малює. І береже кожен малюнок до того дня, коли тато приїде.
