«Мама «Марселя»? Та це ж моя невістка!» – відповідає побратимам полеглих азовців Зоя Іванченко. Ті спершу не можуть збагнути почутого. А потім слухають історію, яку не вигадав би жоден письменник. Її написали біль, втрата і двоє синів, які й з неба опікуються найріднішими.
27 серпня 2023 року в Серебрянському лісі під Кремінною в одному окопі загинули двоє бійців «Азову» – 22-річний Антон Іванченко «Ога» з Попільні на Житомирщині і 20-річний Дмитро Сипко «Марсель» з Миколаєва. Про Антона «Сімейна газета» писала в № 22 від 3 червня, про Діму – у цьому номері на 4-й сторінці. Тоді їхні неньки ще не знали одна одну. А брат одного й мама другого й подумати не могли, що згодом стануть чоловіком і дружиною.
Вам також може сподобатися
Дізнавшись, що разом із сином загинув і його друг, побратим Антон, Юлія Сипко відшукала Антонову маму Зою в чаті азовських родин. «Я мама «Марселя». Наші хлопці загинули в одному окопі, в один день, в одну мить», – написала. У Діми лишилося безліч фото й відео з Антошкою, навіть останні, де вони вдвох. «Поки не можу на це дивитися», – відповіла Зоя. А за дві хвилини сама зателефонувала.
Відтоді жінки тримаються одна одної. Вперше обнялися на Майдані в Києві, коли встромляли прапорці в пам’ять про загиблих, – і довго-довго плакали. Разом відкривають збори для побратимів синів. «Боліло і болить, звісно. Але шукаєш, чим зайнятися, щоб не збожеволіти», – зізнається Юлія.
А тим часом Зоїній мамі, 83-річній бабусі Антона, почали снитися хлопці. Приходили завжди удвох. «Бабусю, я йшов першим і міцно тримав Діму за руку», – розповів їй Антон. Обидва казали, що там їм важко, багато роботи – тримають небо. Одного дощового ранку Юлія везла доньку на іспит з водіння й чомусь не пов’язала чорної хустки. Аж тут телефонує Зоя, плаче: хлопці знову приходили до бабусі. Просили годі плакати й познімати вже ті чорні хустки, бо від сліз у них мокрі крила. «Я сьогодні якраз зняла», – ахнула Юлія. Пізніше рідні зрозуміють: хлопці з неба просили не лише витерти сльози. Вони хотіли, щоб їхні родини зріднилися.
На роковини загибелі хлопців до Миколаєва з’їхалося чимало побратимів. Приїхав і командир – просто з лікарні, зі спицями в руці. Казав, що ця історія його не відпускає, бо такі хлопці гідні, щоб про них пам’ятали. Згодом Юлія приїхала до Зої. Там і почула: «Юлю, це мій старший син». Так у її житті з’явився Максим.
Максим Іванченко пішов до армії ще студентом: образився на двійку, якою його провчили за те, що робив курсові за всіх. Строкову служив у 72 бригаді імені Чорних Запорожців. 2014-го підписав контракт із 95 десантно-штурмовою бригадою і рік воював в АТО. Якось у мамин день народження, вже з кумом в окопі на позиціях, вирішив зателефонувати й привітати. А довкола так гатили, що в слухавці фонило. «Що там у тебе свистить?» – питала Зоя. «Та вітер такий», – відповідав син. Свистіли кулі.
Антон, молодший на одинадцять років, змалку ходив за братом тінню: куди Максим, туди й він. Заслуховувався його армійськими історіями. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим пішов до тероборони в Попільні – його синові тоді не було й року. Планував перевестися туди, де воював Антон, та не встиг. Після загибелі брата рідні впросили Максима демобілізуватися. А він і досі картає себе: а раптом саме ті армійські розмови й покликали малого на війну?
У цивільному житті Максим пішов працювати на Нову пошту. Спершу сидів на касі, та згодом перевівся на склад: «Там легше, бо не бачу стільки людей». І це зрозуміє кожен, хто звідав пекло війни. Сімейне життя в чоловіка не склалося, але з дітьми, Іванкою й Богданом, зв’язок тісний. Тепер спілкується з ними і Юлія. А влітку на три тижні до подружжя приїздили Юліїна донька Олена з маленькою Ксенією – бодай трохи відпочили й виспалися від гучного Миколаєва.
А тоді, повернувшись від Зої до Миколаєва, Юлія дедалі ясніше розуміла: живе не своє життя, не на своєму місці. З Максимом вони вже листувалися й телефонували одне одному – просто підтримували. Обоє, пройшовши крізь втрату, інакше дивилися на життя. Юлія наважилася переїхати на Житомирщину, а по-справжньому вони познайомилися в спільній поїздці на Закарпаття. Зоя застерігала: «Юлю, він же військовий, з 2014-го, контузії». «З його контузіями я сама розберуся», – відрізала майбутня невістка.
Першим про спільне життя заговорив Максим. А освідчитися задумав на Говерлі. Та у квітні погода внесла корективи: випав сильний сніг, і групу на вершину не пустили. Максим дочекався, поки всі розійдуться, і покликав Юлію сфотографуватися над урвищем, серед дерев. Зробили селфі. Обернулася – а він уже на коліні, з обручкою. Щойно повернулися з Карпат, подали заяву. «Розпишіть нас сьогодні», – просив Максим. Місяць чекати не довелося.
20 вересня торік відкрили власний магазин побутової хімії. Назвали You and me – «Ти і я», Юлія і Максим. Тепер вони разом цілодобово – і вдома, і на роботі. А ще разом опікуються двома командами Джури в Попільні – куренем імені Антона Іванченка і «Нащадками Марселя».
З групою «Родина Азов», де об’єдналися мами й дружини загиблих, відкривають збори. Щомісяця на фронт вирушає польова пошта. З побратимами синів написали книгу «Пам’ять, що проросте деревами. Серебрянський ліс». Назва має гірке пояснення: дерев там нині просто немає. Тож першою справою після війни поїдуть саме туди, до Серебрянського лісу.
«Підтримка й розуміння – найцінніше. Ми просто рідні люди», – констатує Юлія. Колись жила, як більшість: купити квартиру, поставити дітей на ноги. Тепер знає, яке швидкоплинне життя, і цінує кожну мить. Удвох почали подорожувати. Їздять у гори, які так любив Антон. Юлія боїться висоти, та щоразу, долаючи страх, повторює: «Дякую, сину». А незабаром вирушають автобусним туром до Діснейленду, куди так мріяв потрапити Діма. Самим хлопцям цього вже не побачити. Тож їхні мрії тепер здійснюють найрідніші.
Хлопців у родині згадують щоднини. Минуло понад три роки, а говорити про них без сліз так і не навчилися. Та крізь біль, що не рубцюється, проступає гордість: їхні найрідніші навічно тримають небо. Таке воно, щастя, народжене з горя. Тихе. Вдячне. Вистраждане. «Краще б ми познайомилися, якби хлопці залишилися живі. Вони точно знайшли б спосіб звести нас докупи», – переконана Юлія.
