Вони таки зустрілися 14 лютого, як і домовлялися. Тільки не на Валентиновому побаченні – в морзі, на опізнанні. Вікторію, щоб не впала, тримав син Валерій, якого, зовсім юного, відпустили з частини на прощання. А замість слів кохання крізь розпачливе напівзабуття вона відчувала лише теплу руку дівчини-психологині й чула її тихе: «Дихай. Дихай. Вдих-видих…»
Андрій Муравський, командир відділення 125 окремої бригади територіальної оборони, загинув 7 лютого 2023 року під Бахмутом від кулі ворожого снайпера. Як зазначено в Книзі пам’яті полеглих за Україну, тієї миті він допомагав пораненому побратимові. Там же – і про його орден «За мужність» ІІІ ступеня. Двадцятьма днями раніше Андрієві виповнився 51 рік.
Вам також може сподобатися
Нині у Львові є «Кава на двох» – кав’ярня, а потім і кондитерська майстерня, втілений план, який вони складали удвох і відкладали на «після війни». Назву Вікторія довго шукала, аж випадково натрапила на ці три слова в інтернеті і вчепилася в них – згодом навіть зареєструвала торговельну марку. Бо хіба не з кави біля Оперного почалося їхнє кохання? І хіба не в спільній каві вдома, погоджується Вікторія, було те просте щастя, право на яке обірвала війна?
Андрій народився 18 січня 1972 року у Львові й усе життя прожив у рідному місті. Зростав у національно свідомій родині, де дід був в ОУН-УПА. Здобув фах зубного техніка, у молодості мав вагомі здобутки у стрільбі з лука, а коли настали скрутні дев’яності, методом спроб і помилок збудував власну справу – виготовляв корпусні меблі. Андрій мав трьох доньок, які народилися ще до його зустрічі з Вікторією: старшій уже тридцять, молодшим – 17 і 15. Є в нього й онук Максимчик.
Херсонка Вікторія Трибушна – за першою освітою вчителька, за другою бухгалтерка, що дійшла до посади фінансової директорки мережі, – переїхала до Львова у 2017-му заради навчання сина. А в липні 2020-го їй написав у фейсбуці Андрій. Через два дні, 21-го, – перше побачення, звісно ж, біля Оперного, 24-го – друге. І відтоді – разом. «У нас усе було на почуттях, на душевному рівні. Про офіційні стосунки ми й не думали», – пригадує Вікторія.
З першими днями повномасштабного вторгнення пішли всі. Першим – брат Андрія Юрій. Потім Андрій. А тоді приїхав вісімнадцятирічний Валерій: «Мам, я теж сходив». Андрія не брали: п’ятдесят років, болячки, двічі відправляли, мовляв, «непридатний». Утретє він потрапив до тієї самої хірургині, і та не витримала: «Ви так сильно хочете рятувати світ?» «Так», – відповів той, чиїм життєвим кредо було «Хто, як не ми?». Обоє, Андрій і Валерій, опинилися в одній, 125 бригаді. Вікторія просила лише про одне – щоб не служили разом. «Боялася, що як із кимось щось трапиться, а вони будуть поруч, на очах один в одного… Таке було відчуття», – пазлує нині. Їх розвели по різних батальйонах – інтуїція, вважає вона, не підвела.
Коли ще на навчанні Андрій травмував ногу, вона запитувала: може, то Бог подає знаки? Він і слухати не хотів. У травні 2022-го вони просто розписалися – щоб у разі чого її пустили до нього в госпіталь. Далі – Сумщина, Харківщина, куди вона мчала на кожне його звільнення, хай навіть на добу, а з 2023-го – Донеччина.
У лютому родина за власні кошти купила йому автівку для служби. 4-го волонтери погнали її на схід, за день-два вона вже була в Андрія – скільки радості, фото, відеодзвінків! 13-го Вікторія мала їхати з волонтерами, щоб на 14 лютого бути поруч. Він зателефонував 6 лютого о сьомій вечора. Цілу годину пояснював, що їй робити, з ким говорити, де які документи. «Він прощався. Мабуть, відчував більше, ніж я», – аналізує безутішно. Проплакала годину в телефон, потім ще дві. О 20.02 – похапцем, бо хлопці вже кликали надворі: «Кохаю. Мушу бігти».
Вікторія чекала дзвінка – він же попереджав, що вихід на позиції може затягнутися. А 7 лютого о 8.39 Андрія не стало. Смерть миттєва – це їй повторювали всі медики, яких вона довго мучила, шукаючи винних у тому, що його не врятували. Звістку з військкомату принесли наступного дня. Вона сама набрала працівника ТЦК: «Скажіть, що це неправда! Скажіть, що ви помилилися!» А рівно за тиждень було те саме опізнання – з мамою Андрія, з Валерієм і представниками ТЦК, яким вона вдячна й досі. Не буде вже ні Валентинового вечора, ні спільної відпустки, ні кави вдвох на кухні. Відміряла клята війна їхньому коханню неповних три роки.
З похороном чекали Юрія, який теж воював на Донеччині. Він і забрав речі брата та ту саму автівку, якою Андрій так і не скористався. Машина воює й досі: коли після загибелі Андрія Юрій звільнився зі служби, вона перейшла до Валерія і тепер разом із ним боронить Сумщину. На мамині прохання перевестися в тил син відповів: «Мамо, війна ще не закінчилася». Сьогодні 23-річний лейтенант Валерій – командир взводу в підрозділі безпілотних систем «Чорний Стриж» 103 бригади. «І пишаюся, і боюся, і хвилююся», – не приховує мама.
А ще за два місяці, у квітні 2023-го, Вікторія поховала в Херсоні тата. Мама, яка приїхала на похорон зятя, так і лишилася з нею у Львові. Її квартира в херсонській багатоповерхівці після авіабомб на День Незалежності стоїть без вікон і балконів, у Вікториній – пошкоджені вікна, а татів будинок на околиці міста, куди прилітає рідше, поки вцілів.
Без Андрія їхні спільні плани спершу втратили будь-який сенс. Для кого, коли його вже немає? «А потім трохи прийшла до тями й зрозуміла: єдиний спосіб зібрати себе – втілювати задумане», – зізнається жінка, котрій без наркозу вирвала серце проклята війна. Кав’ярня мала бути біля дому, теплою, сімейною, де всі одне одного знають. Із серпня 2023-го вона навчалася в Академії кави, потім – у програмі Львівської міськради «Відвага до бізнесу» (нині вона менторка в обох), а обладнання покрив міський ваучер для ветеранів і їхніх родин. Після тривалих пошуків приміщення 28 березня 2024-го «Кава на двох» запрацювала, і перші три місяці Вікторія сама стояла за стійкою, щоб зрозуміти своїх відвідувачів.
Десерти господиня пекла сама – солодке любила готувати ще змалку, а за плечима безліч курсів, зокрема у французького кондитера: «Іду до нього не по рецепти, а по технології». Коли домашня кухня стала тісною, з’явилися гранти Українського ветеранського фонду та іноземних донорів, а в січні 2026-го – власна кондитерська майстерня з найманими працівниками. Кав’ярню довелося поставити на паузу: баристів бракує, бо молодь виїжджає, а самій розриватися між стійкою і виробництвом – несила. Тепер львів’яни смакують її мусовими тістечками, медовиками й пляцками – «бо як це Львів без пляцків?», а останнім часом – і тортами. Замість дорогих заводських пюре їй простіше, до прикладу, переварити власноруч десять кілограмів малини чи полуниці. Так і смакує по-домашньому.
Останній пункт спільного плану Вікторія виконала цього року. Поїхала в Грецію, про яку вони мріяли удвох. Сама. З його фотографіями в телефоні. «Якийсь зв’язок однаково залишається. Не можу пояснити словами. Але він є», – констатує. Два удари за один рік – утрата чоловіка й тата – відучили її загадувати надовго, тож найближча мета скромна – стабільне виробництво. Та чи скромна вона для жінки, яка на руїнах власного горя збудувала справу, ще й підставляє плече тим, хто тільки починає? А серце однаково тягне до Херсона, до батьківської хати, де пам’ятає кожен цвях. Навіть живучи з Андрієм, Вікторія повторювала: як щось не вийде – потяги на Херсон ходять кожного парного числа. Тепер і її дорога додому чекає на перемогу.
…«Кава на двох». Назва, у якій їх і досі двоє. Хоч один із них так і не дочекався свого «після війни».
