«Бабо Віро, рятуйте, бо вже!» – цей крик із-за паркану 79-річна Віра Іллівна Бондар почула о пів на третю ночі 1 жовтня 2026 року. За вікном періщив дощ, «швидка» з райцентру, до якого 40 кілометрів розбитої дороги, саме була на іншому виклику, а в сусідській хаті народжувала 24-річна Катерина Савчук, дружина воїна Романа Савчука з позивним «Явір». Тієї ночі колишня сільська акушерка, яка чотирнадцять років не відчиняла своєї старої шкіряної валізки, прийняла на руки першу за два роки дитину в селі. Хлопчик з’явився на світ на Покрову, у День захисників і захисниць України.
Ще якихось 20 років тому на шкільну лінійку тут збиралася понад сотня дітей. Шкільний дзвоник замовк навесні 2024-го: за партами тоді сиділо лише дев’ятеро учнів, і школу закрили. Відтоді в селі не грали весіль, не котили вулицею дитячих візочків, не хрестили немовлят. Зате цього року поховали чотирнадцятьох, і четверо з них спочивають на Алеї Героїв.
Вам також може сподобатися
…Віра Іллівна приїхала сюди в 1968 році 21-річною випускницею медучилища і 44 роки пропрацювала акушеркою в сільському фельдшерсько-акушерському пункті. Першу сотню немовлят приймала сама – в хатах, при гасовій лампі, коли до лікарні не було як дістатися. Решту дітей вела від першого поштовху під маминим серцем до першого щеплення й першого кроку. За її підрахунками, понад 600 односельців пройшли через її руки. Коли 2012-го пункт закрили, валізку з інструментами жінка забрала додому, «щоб не пропала», і сховала в шафу.
Найважче, зізнається Віра Іллівна, – ховати тих, кого колись першою зважила на старих медичних терезах. На сільській Алеї Героїв лежить дев’ятеро її «діток». Серед них – й онук Петро, якого бабуся няньчила з пелюшок. Він загинув під Часовим Яром улітку 2024-го, 25-річним.
«Я їх усіх пам’ятаю маленькими, – тамує сльози жінка. – Хто як кричав, хто скільки важив, хто першим зубом мені палець прокусив. А тепер приходжу на кладовище й читаю на граніті ті самі дати народження, які колись своєю рукою вписувала в журнал».
Катерина з Романом – чи не єдина молода сім’я, що лишилася в селі. Розписалися влітку 2022-го, а наступного року Романа мобілізували. Катя живе зі свекрухою й чекає чоловіка з війни. Коли в січні Роман приїхав у відпустку, лелека, мабуть, саме пролітав над їхньою хатою. Про вагітність Роман дізнався вже на позиції – з фото двох смужок, яке дружина надіслала йому в лютому. Відтоді кожну розмову починав із запитання: «Як там наш малий?»
Тієї ночі все пішло не за планом. Пологи почалися на два тижні раніше, ніж обіцяли лікарі, і стрімко. Свекруха кинулася викликати «швидку», але там відповіли, що бригада приїде не раніше як за годину. Тоді вона й побігла через дорогу до баби Віри. Та, накинувши хустку, перш ніж вийти з хати, відчинила шафу й дістала ту саму валізку. Руки, кажуть, пам’ятають усе. Ножиці стара акушерка прокип’ятила в каструлі на газовій плиті, простирадла пропрасувала гарячою праскою. О 3.40 хата наповнилася звуком, якого село не чуло два роки, – першим криком немовляти.
«Швидка» приїхала за чверть до п’ятої. Лікарка оглянула малюка – 3 кілограми 400 грамів, 52 сантиметри – і тільки похитала головою: «Бабусю, та вас хоч зараз у пологовий на роботу». Маму із сином забрали до районної лікарні, а Віра Іллівна ще довго сиділа на лавці під дощем і плакала. Уперше за багато років – від радості.
Роман вийшов на зв’язок аж надвечір. Голосове повідомлення, надіслане з позиції, Катерина переслухала, мабуть, сотню разів: «Кохана, дякую за сина. І передай бабі Вірі: тепер я точно знаю, за кого стою». Хлопчика назвали Захаром. Ім’я обрали не випадково: воно перегукується зі словом «захисник», а малюк з’явився на світ саме в це свято. Тож нехай росте маминою опорою, поки тато на війні.
У селі тепер на 14 поминальних обідів одні хрестини. Країна в цілому живе за тією ж гіркою арифметикою. За даними Міністерства юстиції, у першому півріччі 2026 року в Україні народилося 73 292 дитини, а померло 259 853 людини – на кожне немовля понад три з половиною померлих. Новонароджених на 16 відсотків менше, ніж за той самий період торік, і майже вдвічі менше, ніж у першому півріччі 2021-го, коли їх було 133 457. На Донеччині на одне немовля припадає 19 смертей, на Херсонщині – 14.
18 жовтня в сільській церкві вперше за два роки хрестили дитину. Хрещеною матір’ю маленького Захара стала Віра Іллівна. Роман дивився на сина через відеозв’язок, а потім написав одне слово: «Живемо».
Кажуть, статистика не має обличчя. Має. У неї зморшкуваті руки старої акушерки, втомлені очі молодої мами, хрипкий голос солдата з окопу й рожеві п’ятки маленького Захарка. Валізку Віра Іллівна в шафу більше не ховає – поставила біля порога. Про всяк випадок. Бо вірить: цей хлопчик у їхньому селі – не останній.
Поки в Україні лунає перший крик немовляти, вона житиме. Дай Боже, щоб цих криків колись знову стало більше, ніж поминальних дзвонів.
