Холоднішають ночі. І в майстерні «Піксель», що в Роздільній на Одещині, вже п’яту осінь поспіль заготовляють дрова для буржуйки, щоб золоті жіночі руки не мерзли за роботою. «Щоразу думаємо, що це вже останні білі сітки», – з гіркотою констатує Тетяна Підгорна, одна із засновниць цієї невтомної команди. Та знову заходить зима, а війні все не видно кінця.
Березень 2022-го. Хтось тоді пакував валізи, хтось шукав, де перечекати, а хтось – як-от роздільнянські жінки – думав, чим прислужитися фронту. «Зібрала нас докупи війна, – пригадує Тетяна. – Піти воювати ми не могли, бо в нашому віці тільки створювали б хлопцям проблеми. Але нам треба було розуміти, що й ми щось робимо для армії».
Вам також може сподобатися
Гуртувалися в районному будинку культури, та коли там стало тісно, троє – вона, Віра Решетникова й Лілія Габітова – перебралися до 40-метрової прибудови при Віриній хаті. Закріпили на стіні раму 6 на 1,8 метра – і закипіла праця. Як уміли. Як серце підказувало. «То був відчай, – не приховує вона. – Ми мусили триматися вкупі, підтримувати одна одну. Це нас підсилювало й допомагало вижити». А поруч – страх за тих, хто в пеклі боїв.
Перше маскування виплітали на зайвій сітці з футбольних воріт, заповнюючи всім, що зносили з домівок, і краяли чим доведеться. Вийшло воно важким, з велетенськими вічками, ще й надто барвистим – жовтим, фіолетовим, синім. Проте Захисники на блокпосту, які тоді стояли як на долоні, його накинули – і здалеку воно скидалося на чорний асфальт. Незграбне. Наївне. Своє.
Тетяна зателефонувала знайомій з Одеси, яка мала досвід ще з 2014-го. Та, побачивши їхні старання, не церемонилася: «Або нічого не робіть, або робіть як треба». Лілія знайшла в Києві людину, яка надіслала близько півтори тонни вживаного військового однострою. Полотна були гарні, проте пудові, а від цвілі й бактерій перехворіли всі. Під сніг пустили в хід білу постільну білизну, а влітку 2023-го нарешті перейшли на легкий спанбонд.
Так і народилася «Сітка-вишиванка». Матеріали купують коштом Тетяниного невеликого бізнесу. Метражу не рахували, лише два-три роки тому прикинули: близько 20 тисяч квадратних метрів. Майже три футбольні поля! А починали ж із сітки від одних воріт.
Півтора року як працює й друга локація – «Маскувальний оберіг». Очолює її Галина Кіндракевич, яка збирає пожертви й звітує за кожну гривню, а Тетяна відправляє замовлення. Модулі 2 на 3 метри тут мають жорстку основу – їх можна плести й удома, перекинувши через двері. Лише з квітня по червень 2026-го, за даними спільноти, виготовили 361 сітку – 2 166 квадратів захисту.
Та найдивовижніше тут – люди. Понад два десятки волонтерів, здебільшого жінки за сімдесят, ходять сюди, як на роботу, і ще й доплачують із власної кишені. Кожна за свою, особисто сплетену сітку кидає у скарбничку по 20 гривень на смаколики бійцям. Сплела – та ще й заплатила! Комусь збоку це видасться абсурдом. Але збагнути його до кінця здатні тільки ті, хто всім серцем наближає Перемогу: віддавати не лише руки й час, а й власні гривні, щоб хлопцям на позиціях було хоч трохи солодше.
Щоб сітки залежувалися – такого не бувало: бійці звертаються самі – з 128 бригади на Запоріжжі, з Третьої штурмової на Харківщині, з «Ахіллеса», «Кракена»… Жінки й досі з мурашками по шкірі згадують звістку: їхня сітка зупинила ворожий дрон і відкинула його. Тож не просто прикрили – вберегли.
У «Пікселі» бережуть подяки, прапори й цілий російський безпілотник, від якого хлопці ледь не загинули. Самі ж волонтерки нічого взамін не чекають, бо почуваються в боргу перед Захисниками: «Ми маємо бути вдячні більше, ніж вони нам».
Біда тим часом підступила впритул. Син однієї з учасниць недавно дістав поранення, і мама нині частіше в госпіталі, ніж біля рами. Сина іншої комісували без руки – і вона плете вдома. А цього літа – ще одна втрата: відійшла у засвіти Лілія Габітова, та, що колись роздобула для них той військовий одяг.
У «Сітці-вишиванці», де колись працювало до десятка майстринь, нині кістяк – найвідданіші. Поруч із Тетяною – Надія Лукіянчина, яка власноруч нарізає весь спанбонд. Олена Мостюк – жінка неймовірної сили: її син Сергій після травми хребта пересувається на візку, та саме він веде у фейсбуці сторінку «Маскувального оберега». Валентина Щербатюк-Харченко живе в Одесі, проте більше половини тижня – у Роздільній. Сходяться після роботи, з шостої до дев’ятої вечора. Три сітки 6 на 4 метри виплітають за чотири-п’ять днів: щойно херсонський напрямок отримав 72 квадратні метри, а слідом ще 144.
А подружжя Олена й Олександр Денисюки – опора для обох локацій: Олександр зібрав верстат для різання спанбонду, і втрьох із батьком Миколою вони готують його для «Маскувального оберега» та всіх, хто попросить. Олена ж, коли може, ще й плете поруч із подругами.
Щодня тягнутися зі стільців на двометрову висоту – нелегка праця навіть для молодих. Та жінки лише відмахуються: вдома, мовляв, штори почепиш – і руки вже заніміли, а тут жодного болю. Бо кожен вузлик – чиєсь уцілене життя, кожна смужка – крок до Перемоги. Так, неголосно й уперто, сплітається броня міцного тилу – із жіночого терпіння, незламної надії й безмежної любові до тих, хто сьогодні стоїть між нами і війною. Дай Боже, щоб п’ята воєнна зима стала останньою, білі сітки – непотрібними, а золоті руки нарешті взялися за справжні вишиванки.
