Долі було потрібно, щоб Мирослава Українська (псевдонім) народилася в росії. На той час її батько навчався в Новочеркаську Ростовської області, там і вперше взяв на руки свою донечку. Після здобуття освіти чоловік з дружиною та малям повернулися на рідну Луганщину, в шахтарське містечко Сорокіне. Переважна частина містян трудилася на шахті, тож після школи на Мирославу чекала подібна праця. У рідному місті дівчина вивчилася на електромеханіка з підземних робіт і пропрацювала за фахом майже вісім років.
«Але мені ще зі школи дуже подобалося писати твори, їх навіть у класі часто зачитували, ставили за них хороші оцінки, – розповідає Мирослава. – Пізніше вже чоловік мені радив змінити місце роботи. «Ти ж добре пишеш, тобі треба щось інше шукати, ніж наша шахта», – казав він. І я вирішила спробувати. Написала історію про долю мого батька-шахтаря, котрий понад 30 років пропрацював у вугільній промисловості електриком, і надіслала її в нашу місцеву газету. Матеріал сподобався, й мене одразу ж запросили до них на роботу… А через пів року я вже стала заступником головного редактора».
Вам також може сподобатися
Чоловік завжди підтримував дружину, допомагав і виручав, адже робота журналіста часто вимагала жертвувати сімейними святами, вихідними та відпустками. А двоє маленьких синів не раз ходили з мамою на різні виставки, свята та інші заходи, які потрібно було висвітлювати в газеті.
«У 2013 році в місті почали організовувати мітинги на підтримку росії, – пригадує жінка. – Дуже «розхитували» ситуацію, підігрівали антиукраїнські настрої. На жаль, були такі, які з радістю включалися в ці провокації. До цих акцій пізніше вирішили залучити й шахтарів. Проте замість політичного мітингу наші вугільники почали страйкувати за збільшення заробітних плат… Мітингів більшало, а 20 червня 2014 року ми почули перші постріли в місті. З того часу сиділи вдома. Над нами вже літали снаряди. Через тиждень таких обстрілів вирішили маму з дітьми відправити до
Кременчука, до моєї сестри. Старший син якраз закінчив школу й мав вступати в інститут. Тож там вони й залишилися. А ми не планували виїжджати. Але 10 липня до редакції навідалися окупанти, які вже господарювали в місті, й забрали мене та головного редактора на допит до свого штабу. Погрози були ще ті, проте, дякувати Богу, хоч не били. Підозрюю, що мій шеф запропонував їм гроші… Тож нас невдовзі відпустили».
Наступного дня Мирослава з чоловіком вирішили їхати до Кременчука, подалі від небезпеки. Вдома залишився батько жінки, адже треба було комусь доглядати оселю. Проте наступного дня у будинок прилетів снаряд та зруйнував частину другого поверху. Так-сяк полатавши дах, батько також вирушив до родини. У Кременчуці сім’я прожила кілька місяців. Але старші в родині дуже хвилювалися за свій будинок, який зводили своїми руками… Тож вирішили повертатися. Ближче до рідного краю, до Старобільська, переїхала й Мирослава з чоловіком.
«Про те, що насувається щось жахливе, нас попереджав на початку лютого 2022 року старший син, який на той час вже жив і працював у Києві, – продовжує пані Мирослава. – Тож коли під ранок «прилетіло» у центр Старобільська, ми одразу ж прокинулися і зрозуміли – почалася війна. Напевне, переживши вже окупацію, ми психологічно були готові. Проте не думали, що буде так страшно. Що все так надовго затягнеться… Рашисти досить швидко зайшли в місто. Навіть попри те, що люди, зокрема й пенсіонери без зброї виходили на дороги, намагаючись не пропустити в Старобільськ ворожі бетеери».
На підконтрольну Україні територію, до рідних, Мирослава з чоловіком вирушили, проживши в окупації три тижні. За цей час багато людей шукали можливості виїхати, але, як стверджує жінка, було й чимало місцевих, які з радістю зустрічали рашистів…
Прокладати дорогу через лінію фронту не наважилися – так уже загинула їхня близька подруга. Тож шлях довелося долати власною автівкою через росію.
«До кордону нас не зачіпали – певно, виручали луганські номери машини. На кордоні з Латвією росіяни ставили нам дуже багато запитань, мовляв, чому не залишаємося в росії, чому покинули дім і таке інше, – каже Мирослава. – Ми дуже боялися проходження кордону. Стерли всю підозрілу для рашистів інформацію з телефонів. Але нам пощастило, надто не прискіпувалися, поверхнево оглянули і пропустили. І ми через Латвію, Литву, Польщу нарешті повернулися в Україну».
Провідавши у Києві дітей, Мирослава з чоловіком вирушили до Кременчука. Місто, яке вже добре знали. Чоловік знайшов роботу на будівництві, а вона, спробувавши свої сили в написанні замовних матеріалів в інтернеті, розіслала резюме в різні видання. Одна з місцевих редакцій запросила її на посаду редактора часопису для дому і сім’ї.
Мирослава з 2011 року є членкинею Національної спілки журналістів України. У Кременчуці колеги допомогли відновити посвідчення, бо старе було досить небезпечно везти через ворожу країну. «У місцевій спілці якраз готували до друку збірку про життя людей, які були в окупації, – розповідає Мирослава. – Її керівник, Володимир Шевченко, запропонував і мені написати кілька матеріалів. Проте я ніколи таких не писала, не знала, чи впораюся. «А ти спробуй», – сказав він. І я написала вісім історій. Вони сподобалися ініціатору збірки, і їх одразу включили до неї. Для мене це був новий, незвичайний, але дуже корисний досвід. Тож коли запропонували видати власну збірку, погодилася».
Свою збірку історій Мирослава назвала «Думки, які лягли на папір». Вона побачила світ улітку минулого року. Туди увійшли 15 історій: її власна та схожі на неї, бо спілкувалася з іншими переселенцями, які були вимушені залишити власні домівки і тікати від війни. Свої книги жінка друкує власним коштом. Їх дарує рідним, знайомим та продає. А виручені кошти донатить для українських Захисників. Нещодавно одну збірку віддала волонтерам для аукціону. Всю отриману суму також спрямує на благодійність.
Прогнози на майбутнє у пані Мирослави змінюються з плином часу. Чи повернеться до рідної Луганщини після нашої Перемоги? «Знаєте, раніше Мінінтеграції оголосило пошук людей, які б погодилися відновлювати Донбас та всі деокуповані території після їх звільнення. Я, мабуть, була однією з перших, хто погодився взяти участь. Бо дуже хотіла повернутися, хотіла розповідати людям, як і чому треба любити свою Україну та не продаватися іншим. А тепер… вже не знаю, чи готова повернутися. Мені дуже важко, бо хочу побачити своїх батьків, яким вже за 70, та їхнє здоров’я не дозволяє витримати дорогу до нас».
Кажуть, що час лікує. Проте навряд чи це твердження стосується тих, хто постраждав внаслідок цієї жорстокої війни, яку розпочала кремлівська влада. Тих, хто втратив близьких людей, хто залишився без рідного дому, хто вже ніколи не зможе сміятися та радіти життю так, як раніше. Бо все це, попри щоденні клопоти і турботи, які хоч на мить можуть відволікти від спогадів, неодмінно повертатиметься у думках, ледь помітних образах, снах…
