Вам також може сподобатися
Любов до рукоділля в Катерини Словак була ще змалечку. Дівчинці дуже подобалися гуцульський народний одяг, вишите оздоблення для хатнього вживання та національне декоративне мистецтво. Разом із нею в сім’ї підростали ще троє сестер і троє братів.
Родина мешкала високо в горах, в селі Криворівня Верховинського району. До школи діти добиралися за сім кілометрів шляхами, де навіть машина не проїде. Через те п’ять днів на тиждень мешкали в гуртожитку при навчальному закладі. Саме там Катерина брала активну участь у роботі пришкільного комбінату – вчилася вишивати. А ввечері спостерігала, як плела няня. Ази науки дівчинка почерпнула у мами.
«Я дуже хотіла навчатися на художника, бо любила малювати, проте наші статки не дозволяли батькам витрачатися на таке моє захоплення, – розповідає Катерина. – Тож після дев’ятого класу поїхала до Яворова освоювати мистецтво створення ліжників. Місяць була ученицею, а затим за свою роботу вже й отримувала перші гроші».
Жінка каже, що завжди мріяла мати собі святкового кептарика – безрукавного хутряного кожушка, в яких її старші родичі ходили до церкви. Не раз просила навчити його шити. Та дорослі відмахувалися від дівчинки, мовляв, то складна наука, і краще вже самі їй його пошиють. Але йшов час, а бажане вбрання так і не отримала.
«У 1998 році я вийшла заміж та переїхала жити до чоловіка, – каже Катерина. – І так зраділа, коли побачила, що свекруха шиють гуцульське вбрання! Його відвозили до Косова і так заробляли на життя. Я теж хотіла допомогти в кушнірстві. Тож спершу мені доручили мотати нитки. З часом почала стелити хрестиком, потім козликом вишивати, снурки (кольорові узори) вишивати. І я так тішуся, що мамі (свекрусі) допомагаю!»
Якось Катерина наважилася попросити маму скроїти їй кептар, а вона вже сама візьметься за його вишивку. І хвилювалася, і раділа одночасно, коли мама дала крій, нитки. Сама вже вибирала кольори і вкладала їх на свій смак… Інколи все ж брала готовий кептар, щоб подивитися, зрозуміти, як шити».
Свій перший виріб Катерина майструвала два роки. За цей час встигла народити донечку Сюзанну. А також не забувала й про хатні обов’язки, працю по господарству.
«Але все ж таки, коли прийшла до церкви у своєму кептарі, всі дуже вподобали його, казали, що файний, хвалили мою працю, – ділиться спогадами жінка. – Тоді вбралася і в свою сорочку вишиту, й постоли бабусині, які прикрасила бісером і візерунками».
З того часу Катерина набивала руку, шиючи кептарі рідним братам. Пошила і сестрам, і донечці… А коли бавила вдома синочка Василька, вирішила й собі замовлення для підзаробітку взяти. У Косові знайшла дядька, в якого брала роботу мама. Спочатку він не дуже довіряв новій мисткині, проте дав спробувати. Робота сподобалася, і він почав замовляти кептарі, сардаки. За рік змогла вишити 43 кептарики, щоправда, не такі складні, як колись собі справила.
Попри своє хобі, Катерина не один рік разом з чоловіком виготовляла вагонку на верстатах, працювала на будівництві у Львові. Він зводив нові дахи, а вона робила фасади. Затим ще й бухгалтерські курси закінчила, бо доводилося мати справу з фінансами. Але в будь-який вільний час вишивала сорочки племінникам, похресникам, дітям. А коли з вишитих полотен хотіла справити собі сорочку і не змогла знайти швачку, мусила придбати швейну машинку й навчитися шити…
Нині Катерина з трьома дітьми мешкає в Косові. Сюзанна вже здобула вищу освіту, стала модельєром. Мати в усьому підтримувала доньку, допомагала. Разом створили свій бренд «Оксюморон» для дипломної роботи, під яким виготовили речі, що поєднували непоєднуване. Тобто орнаментами з кептарів представили давнє гуцульське мистецтво в одязі, наклавши їх на сучасні сукні, блузи, жакети, штани тощо. І Катерина дуже радіє з того, що кушнірство передала по роду дитині.
«З початком великої війни опустилися руки, творити не хотілося, – згадує жінка. – Дочка почала волонтерити: плела сітки, збирала допомогу для наших бійців… З часом замовлення на одяг відновилися, проте Сюзанна продовжує донатити, час від часу оголошує конкурси, на яких збирають кошти для українських військових. І ми з хлопчиками постійно відгукуємося на шкільні пропозиції підтримки ЗСУ».
Талановиті майстрині понад усе переймаються, щоб кушнірство гуцулів не зникло, не стало чимось далеким та непотрібним, тож відтворюють давні ремесла сьогодні. Звичайно, все рідше фарбується вовна для оздоблення, бо є сучасні, більш адаптовані нитки. Вони не линяють під дощем, не так кошлатяться, як натуральна нитка.
За словами Катерини, на кептярі й досі вишиває сім кольорів, як днів у тижні. У гуцулів переважає зелений, що нагадує гори, полонини… Проте на замовлення на одязі відображає колорити різних регіонів України. І зізнається: рідко буває день, коли не сідає за шиття. Бо тоді псується настрій, робота не береться, на душі неспокійно.
