Дмитру Чавалаху з Соколівки, що на Ярмолинеччині, – 29 років. 11 з них чоловік присвятив навчанню військовій справі та службі. АТО, ООС, важке поранення в перший день повномасштабної війни та три місяці переховувань в окупованому на той час Херсоні. Вже згодом, в лікарні, чоловік дізнається: за бій 24 лютого йому, Дмитру Петровичу Чавалаху із позивним «Танчик», присвоїли звання Героя України…
По закінченні школи Дмитро вступив до військового коледжу сержантського складу в Кам’янці-Подільському, де здобув першу військову спеціальність: «молодший спеціаліст, ремонт і експлуатація дорожньо-будівельної та мосто-будівельної техніки інженерних військ». Після – отримав направлення на службу старшим техніком роти в Білгород-Дністровський Одеської області.
Вам також може сподобатися
1 березня 2014 року вперше оголосили бойову тривогу. Тоді розгубились навіть досвідчені офіцери. Коли надійшла команда відправляти першу групу людей в Маріуполь, Дмитру з товаришами відмовили – ще «зелені». Їм же лише по 19 було.
Та згодом, місяців за чотири, в частину надійшла телеграма про формування 310-го батальйону територіальної оборони в Ніжині. Чоловік й доєднався. Поїхали на Луганщину, в Новоайдар, де через місяць «Танчик» зрозумів: «Війна – це не так, як пишуть в романах і знімають у фільмах. Насправді все зовсім по-іншому».
На початку літа 2015-го Дмитру присвоїли звання сержанта, і комбат запропонував вчитись на офіцера. Спраглий до знань військовий закінчив піхотний факультет Львівської академії сухопутних військ на відмінно. Втім, коли рідні просили залишитись в тиловій частині, навідріз відмовся – він же бойовий офіцер! Прийшло скерування у Подільськ тієї ж Одеської області.
Перша ротація була в Троїцькому, на Світлодарській дузі. Вже на посаді командира взводу. Вже офіцером. Відтоді Дмитро Чавалах відповідав не лише за себе, а й за підпорядкованих людей, за техніку, за зброю – за все довірене. А коли ротного призначили начальником штабу, зателефонував: «Збирайся на заручини», – жартував про комісію. По її закінченні комбат сказав: «Скоро вихід, виведеш роту – станеш ротним». Вийшли без втрат – прийняв справи командира роти.
У січні 2022 року отримали телеграму: передислокуватись в Херсонську область на полігон «Олешківські піски». А зранку 24 лютого Дмитро мав їхати в Одесу лікувати гайморит, але зібрав бронежилет, каску, зброю і рушив до своїх хлопців. Почали займати оборону.
«І раптом – два літаки над нами. Так низько-низько. Свої, не свої? Подумав: якби не свої, вже б відбомбилися, мабуть. А вони розвернулись – і на нас. Це було страшно, дуже страшно. Прилетіло. Але, на щастя, з’явився наш літак, тож ворог відбомбився не прицільно. Вибуховою хвилею пошкодило дві машини. Їх загалом було 10. Техніка була зарядженою, а от в людей не було ні гранат, ні гранатометів, нічого – не встигли отримати», – той день похвилинно пам’ятатиме завжди.
«Хлопці, втікайте, там танків зі сорок. Певно, не одна бригада. Ви їх не втримаєте»
– дорогою саме проїжджали прикордонники. І якраз в той момент начальник штабу наказав відкочуватись назад. Відійшли. Начштабу вирішив виїжджати через міст в бік Херсону, закріплюватись на лівому березі.
«Я поїхав вперед. Десь за кілометр до мосту назустріч рухався бригадний МАЗ – увесь простріляний, у водія все обличчя в крові, – розповідає Дмитро. – Вже висадився російський десант. Ми спішились. Знову авіація. Вже розуміли, що в оточенні. Або здаватися в полон, або йти штурмувати. Вирішили йти на штурм. Тоді я бачив в очах багатьох страх, розгубленість. Знав: якщо відправлю хлопців вперед, а сам залишусь позаду – діла не буде. Стрибнув на центральну машину і поїхали. Перед мостом знову спішилися, поховались за машини». Дмитро каже, що в АТО/ООС велись окопні бої, а тут – відкрита дорога. Лише за техніку можна сховатись. А російські військові по будинках розбіглися – перечекали і стріляли в спини.
Прорвали міст, каже, дивом. Щоправда, двох бійців втратили. Отримали наказ відкотитись назад, прикрити іншу колону. Внутрішній голос Дмитра не віщував нічого хорошого, але наказ є наказ.
«Підходимо до мосту, і я чую перший постріл, другий, третій, – згадує військовий. – Удар в живіт. Впав. Думав – в броню влучило, але встати не зміг – таки в мене. Зліва від дороги канава, поповз туди. Мені ще раз прилетіло – в ногу. По радіостанції сказав, що поранений. Як і ще четверо моїх хлопців». Близько місяця чоловік провів в лікарні. Коли медсестра, а згодом й лікарі вітали з присвоєнням Героя України, не вірив до останнього. Аж поки відео виступу президента не побачив.
Однак в лікарні доводилось шифруватись. А коли одного ранку Дмитро побачив російського солдата, зрозумів – треба забиратись. Знайома волонтерка, Любов Чернецька, допомогла: через два-три дні військового забрав її товариш Женя. Тоді єдиний раз за весь той час – місяць в лікарні та два в Жені – Дмитро був на вулиці. Весь інший період просидів в квартирі.
Завдяки брату, теж військовому, Героя вдалось евакуювати на підконтрольну Україні територію. Пригадує, як зателефонували, сказали взяти теплі речі та їжу.
«Добре, взяв, – жартує, бо мав при собі тільки «зовсім непримітну» куртку червоно-чорного кольору. – Виходжу. Стоїть темний бусик. Відчиняються двері: чоловіки в шкірянках, кепках-бандитках, на руках – татухи. Всередині сиділи ще троє хлопців на евакуацію. Операцію розгорнули, щоб евакуювати їх, а мені пощастило скласти їм компанію. Нас вивезли в посадку, сказали чекати до вечора. Пробули там десь до восьмої. Далі – з Херсона до Миколаєва на чотиримісному човні. Коли проплили дачне село, сповістили – за нами катер з кулеметом. І мені стало страшно. Я вже знав, що таке поранення. І засобів захисту не було – ні каски, ні бронежилета. Ми з розгону «влетіли» в очерет, залягли, поки катер кружляв. Коли він повернувся, ми попливли далі. Мокрі. Змерзлі. Приплили кудись. Пірс, військовий катер. Куди пливемо, ніхто не каже. Причал – виходжу на палубу. Четверта ранку. Щоб зійти на берег, треба переступити з метр, а я не можу – нога ж травмована. Коли вперше запитали, хто з нас «трьохсотий», я й не зрозумів, що то про мене. За другим разом відповів. Кинули кладку для переходу. Лиш попросив прикурити, як різко простір залило світло прожектора, аж засліпило. То була камера. І голос: «Служба безпеки України. Вітаємо на рідній землі». От чесно, вперше в житті радів СБУ. Так я знову опинився в Одесі».
Герой України Дмитро Чавалах зараз викладає історію школярам. За можливості допомагає охочим опанувати зброю за донати на військо. Захистив магістерську роботу, тема якої присвячена Одесі.
Богдана САДОМСЬКА.
