Поїзд мчав її до мальовничого містечка, де провела дитинство і юність. Серце стукало бентежно в очікуванні чогось незвичайного. Вона поспішала на зустріч з однокласниками. І хоч минуло два десятки літ, ніщо не забулося. «Як добре, що все це було, але ж не повернуться безтурботні шкільні роки, – з жалем думала про минуле. — Помилок чимало встигла наробити».
Коли приїхала до потрібної зупинки, вже сутеніло. Її радо зустріли родичі. Довго сиділи за вечерею, було про що поговорити. Зранку зателефонувала подругам, уточнила годину зустрічі. Час промайнув у звичайних турботах. У другій половині дня з гарною зачіскою у модній сукні, що робила її привабливішою, вирішила сходити на вокзал купити квиток. Біля каси трохи затрималась, відчувши на собі чийсь уважний погляд. Озирнувшись, побачила високого елегантного чоловіка. Його очі були до болю знайомі і дивилися на неї з невимовною ніжністю. Зробила крок вперед, і чоловік попрямував до неї.
Вам також може сподобатися
– Борис? – її запитання було швидше стверджуючим, бо упізнала колишнього однокласника.
– Іринко… Яка ж ти, – він стиснув її долоні у сильних руках. — А ти мені снилася…
Він запросив жінку до машини, разом вирушили до кав’ярні, де однокласники вітали їх вигуками, обіймами, поцілунками. Було багато щирих і добрих тостів, друзі веселилися, як у юності, їх пов’язувало чимало спільних спогадів. Весь вечір Борис не відходив від Ірини. Навіть коли розмовляла зі шкільними з подругами, з якими хотіла поспілкуватися ближче, вона постійно ловила погляд закоханих очей. А коли запросив до танцю, не криючись ні від кого, пригорнув жінку до широких грудей. Він шепотів їй звичайні приємні слова, від яких вона відвикла, як і від чоловічих обіймів, бо після розлучення залишалась самотньою. Розчарувавшись у невдалому шлюбі, вона, горда натура, не бажала випадкових зв’язків. От якби виникли справжні, непідробні почуття, жодної миті не вагалася б. Зараз, коли Борис був поруч, вона червоніла, мов школярка, і думала про інше. Їй дуже хотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчувався і мав продовження — без гамірливого оточення, без сторонніх свідків…
Мабуть, і у Бориса був подібний настрій, адже після прощання з друзями він запросив її до іншої кав’ярні і сповідувався перед нею, своїм першим коханням. Тепер у нього престижна професія, солідна посада, успішна кар’єра. Ніби все є, а ось рідної душі так і не знайшов.
…Вже над ними Чумацький шлях, і від річки, де зупинилось авто, війнуло прохолодою, а вони ніяк не могли наговоритися. Потім обох забрала у полон шалена пристрасть. Вона вперше за кілька літ відчула себе коханою і жаданою, якій чоловік подарував нерозтрачений юнацький запал. Тільки коротка зоряна літня ніч була свідком їхнього безмежного щастя. Попрощались на світанку. Борис цілував її руки, шию, пригортав до себе – свою давню мрію, своє сонечко, як ласкаво називав Ірину.
Жінка повернулась додому і відшукала листи, написані Борисом, коли він був студентом. Вона зберігала їх, бо весь час відчувала провину перед хлопцем, чиїми почуттями знехтувала, не розібравшись у них. Віддала перевагу іншому — старшому, настирливішому. Та з ним стосунки не склалися. Тоді Борис писав про студентські будні, про те, як проводить вільний час, цікавився її справами. У кожному листі повертався до теми, що його хвилювала. Він згадував, як вперше побачив Іринку, як виникли до неї почуття, які міцнішали з роками. Тільки взаємності не дочекався. Біля дівчини крутилося багато залицяльників, яких приваблювала її врода і весела щира вдача.
Він зізнавався: «Побачити тебе зможу через 167 днів. Це зовсім небагато. Але хочу бачити негайно. Розумієш?» Далі — освідчення в коханні: «Я тебе люблю, а ти мене, на жаль, ні». І останній лист: «Може, для нас обох краще, що не побачилися. Прикро, що ти мене не зрозуміла, вважаєш занадто вимогливим. Писав тільки те, що думав, а ти образилась. Давай будемо друзями, як ти пропонуєш, і не забиватимемо голову дурницями. Колись ти усвідомиш, як я до тебе ставлюся, та буде пізно…»
«Отже, не судилося, – гірко зітхнула Ірина, відклавши листи. — Чому серце не підказало, хто дійсно мені потрібен? Все було б інакше у нашому житті».
Її роздуми перервав телефонний дзвінок. Голос, який вона розпізнала б серед тисячі інших, мовив проникливо:
– Сонечко, я дуже скучив. Можна я приїду? Назавжди!
Тамара КУРОЧКІНА.
