Коли Марія прийшла до чоловіка в палату хірургічного відділення, побачила поруч з його ліжком нового пацієнта – блідого молодика. З-під простирадла видно було червоний шрам на грудях.
– Сьогодні перевезли з реанімації, – пояснив чоловік. – Кілька днів був на межі між життям і смертю, так медсестра казала. Був на нулі, там і отримав поранення. Йому крапельниці ставлять, щоб більше спав.
Вам також може сподобатися
Наступного дня жінка навідалася до лікарні, взяла бульйон і для чоловікового сусіда. Він вже не спав, але вставати йому заборонили.
– Як тебе звати, синку? – звернулася до пораненого. –Звідки ти?
– Володя. Зі Львівщини.
– А я Марія Павлівна. Тобі можна щось їсти? Ось бульйон ще теплий, випий. Треба сил набиратися.
Він зробив кілька ковтків:
– Дякую. Смачно. Давно такого не куштував.
В цей момент до палати зайшов лікар:
– Бачу, що нашому герою вже краще. Через два дні будемо вставати з ліжка.
Марія зібралася йти додому, коли почула прохання Володі:
– До мене повинна приїхати мама, але вона не знає міста, може заблукати. Чи не могли б ви зустріти її на вокзалі і провести до лікарні? До речі, її теж Марією звати.
– Звичайно, можу, – відповіла жінка. – Який поїзд, вагон, час прибуття?
Зустріла Володину маму, і поки дісталися до лікарні, та весь час плакала:
– Вже й не сподівалася, що син живий. Він же у мене такий роботящий, добрий. Працював автослюсарем у майстерні. Мав наречену, а вона його не дочекалася, заміж вийшла за старшого, зате багатого…
У палаті відбулася зворушлива зустріч матері з сином, адже не бачилися вони півтора року. А потім Марія запропонувала гості переночувати в їхній квартирі:
– Завтра знову сюди приїдемо. Поспілкуєтеся більше. Вам треба трохи відпочити після дороги.
Жінки проговорили пів ночі на різні теми, а вранці поспішили до лікарні. Розпитували Володю про службу в армії. Він був небагатослівним:
– Краще вам не знати, як там було. Наші позиції обстрілювали снарядами та мінами вдень і вночі. Хотіли зробити нам пекло. Чим більше ми їх знешкоджували, тим злішими вони ставали. Топталися просто по трупах своїх і лізли, мов сарана. І у нас були втрати. Загиблих замотували у чорні поліетиленові мішки і складали біля бліндажа. Забирати їх не було можливості, прострілювалася дорога до позицій. Через це і поповнення нам не присилали. З харчами та водою було сутужно. Їх доставляли дронами, однак не всі долітали до цілі. Якось два дні довелося «на дієті» посидіти. А ворог на таке й розраховував, що будемо панікувати і здамося без бою. Не на тих напали…Згадую і нашого командира, і побратимів. Був у мене друг Василь, земляк з позивним «Завада» (так село називається, де він народився). Такий красень: високий, чорнявий, з вусами і бородою. Все розповідав мені про кохану дружину і сина-підлітка, показував їхні фото. Мріяв повернутися додому, бо мала їхня сім’я велике господарство, пасіку. Все бідкався: «Як вони без мене впораються?» Обірвав його життя осколок ворожого снаряда… Боягузів серед нас не було. Знали, за що воюємо. Знали, що смерть підстерігає на кожному кроці. Але ж ми на своїй землі, нас чекають вдома батьки, діти, дружини, рідні. У той день, коли мене поранило, вороги неначе осатаніли: безперервно накривали наші позиції вогнем. Я відчув удар в груди, нестерпний біль. А далі нічого не пам’ятаю, знепритомнів. Довго не приходив до тями. Не знаю, як вивезли мене з поля бою. Дякую лікарям, що врятували життя…
Дві Марії слухали його розповідь, затамувавши подих і стримуючи сльози. Мати гладила руку сина, промовляючи:
– Тепер все буде добре.
Володимир не повернувся у стрій, хоч мав бажання воювати далі. Ще було тривале лікування у військовому шпиталі, після чого призначили групу інвалідності. Про це Марія дізналася від нього по телефону:
– Я вже вдома, ще трохи реабілітації – і піду працювати до своєї майстерні. Дякую вам, пані Маріє, за підтримку, за ваше добре, щедре серце!
Тамара КУРОЧКІНА.
