Триста сорок сім. Саме стільки пар шкарпеток Ольга Василівна виплела з весни 2021-го до того лютого, який усе змінив. Рахувала ретельно, як колись книжки у своїй сільській бібліотеці, де пропрацювала сорок літ. Записувала в зошит у клітинку: дата, розмір, колір. І в кожну пару, у самий носок, вплітала червону нитку. На щастя. На оберіг. Так навчила ще її мати.
А ще в кожну пару вкладала записку. Одну й ту саму, виведену рівним бібліотечним почерком: «Повертайся живим. Тебе чекають». І внизу – адреса. Про всяк випадок. Онук із Кракова, щоправда, сварився телефоном: «Бабусю, навіщо ж адреса? Це небезпечно!» А вона тільки всміхалася: «Яка небезпека, дитино? Мені сімдесят вісім. А раптом комусь треба, щоб його хтось чекав?»
Вам також може сподобатися
Відповідей не було. Шкарпетки щотижня забирали волонтери, дякували, обіймали й мчали далі, на схід. А вона знову сідала біля вікна, вмикала тихенько радіо й бралася за спиці. Бо вдома, де після смерті чоловіка годинник цокав аж надто голосно, тиша ставала не такою важкою, коли руки при ділі.
…Того лютневого ранку листоноша постукала у вікно двічі – так стукають, коли несуть щось незвичне. Конверт був пом’ятий, з поштовим штемпелем якогось прифронтового містечка, підписаний нерівними літерами, наче писали на коліні. «Шановна Ольго Василівно! – прочитала вона й присіла на ослінчик біля порога. – Пише вам Тарас, позивний «Тихий». Ваші шкарпетки дісталися мені в окопі, коли я вже й пальців на ногах не відчував. А записку я прочитав разів сто. Знаєте, мені ніхто ніколи не писав, що чекає. Я з інтернату. У мене нікого нема. Тепер, виходить, є?»
Того вечора Ольга Василівна вперше за довгий час не вмикала радіо. Писала відповідь до півночі. Тричі переписувала, бо сльози капали на папір. Про те, що в неї в садку старий горіх, який посадив ще покійний Іван. Про те, що дочка з онуком далеко, а в хаті – дві кімнати, і одна стоїть порожня. Про те, що пече вона найкращі в селі пиріжки з маком. «І так, синку, – вивела наостанок, – тепер є».
Відтоді листи йшли мало не щотижня, а коли випадала змога, Тарас ще й телефонував. Його листи були короткі, з кривими рядками й смайликами, які він малював ручкою. Її – довгі, на кілька сторінок, із засушеними листочками горіха між аркушами. Вона надсилала пиріжки, він – фотографії: усміхнений, зарослий, у її шкарпетках із червоною ниткою, які, писав, не знімав навіть улітку. Записку носив у нагрудній кишені, загорнуту в поліетилен. «Це мій оберіг, бабусю», – писав. І вона вперше за все життя відчула, як це – бути комусь бабусею не за кров’ю, а за серцем.
А потім усе урвалося – і листи, і дзвінки. Тиждень. Другий. Місяць. Ольга Василівна щоранку виходила до хвіртки й виглядала листоношу. Не спала. Молилася. Плела. Плела так, ніби кожна петля могла втримати його на цьому світі. Аж якось увечері дзвінок з незнайомого номера. Побратим Тараса. Поранений. Тяжко. Живий. І щойно отямився, попросив передусім повідомити їй.
Він приїхав наступного травня, коли горіх уже вкрився молодим листям. Вийшов із волонтерської автівки на милицях – худий, блідий, з букетом польових квітів, які, видно, нарвав десь при дорозі. Зупинився біля хвіртки, ніби не наважувався зайти. І тоді Ольга Василівна, якій, здавалося, вже й ходити було важко, побігла. Просто побігла до нього через увесь двір, як бігають тільки до своїх.
– Ну здрастуй, бабусю, – мовив він, і голос затремтів. – Я ж обіцяв повернутися живим.
Тепер у її зошиті в клітинку, поміж сотнями рядків із датами, розмірами й кольорами, є один особливий запис. Розмір сорок четвертий. Колір – сірий, з червоною ниткою в носку. Не для фронту. Домашні. Для Тараса, який тепер щонеділі телефонує, щоосені приїжджає допомогти з горіхами і вже привозив познайомити з нею свою наречену. А в шкарпетці, як завжди, записка. Нова. Всього два слова: «Тебе чекали».
