– Петрівно, та кому ти те все консервуєш? – не раз допитувалася сусідка Марія.
– Нікому, – незмінно відповідала Ярина. І щоліта закручувала знову.
Вам також може сподобатися
Ярина Петрівна Гнатюк уже вісімнадцятий рік удовує в невеликому подільському селі, у хаті на самому краю, там, де дорога вагається, куди звернути – чи в поле, чи в ліс. Єдина донька Галина понад двадцять років тому поїхала на заробітки до Неаполя та так і лишилася доглядати чужих літніх людей, телефонуючи матері на Великдень, Різдво й на іменини. А в погребі стоять сто сорок банок. Огірки, помідори, компот з аличі й вишневе варення з тієї вишні під вікном, яку Ярина зі Степаном посадили молодими, того самого року, коли лелека приніс їм Галю.
…28 квітня 2022-го, коли клята війна вже гнала зі сходу тисячі родин, голова сільради привів до Ярининої хати двох. Тридцятичотирирічну вчительку математики Оксану та її семирічну кровинку Соломійку. З Ізюма. Одна сумка на двох, і більш нічого.
– Я, Петрівно, не силую, – м’явся голова. – Але ж у тебе дві кімнати…
Ярина довго дивилася на сумку, потім на дівчинку, яка трималася за мамин рукав, наче за поручень у переповненому автобусі.
– Взуття знімати в сінях. Піч не чіпати, бо я її знаю, а ви – ні, – тільки й мовила.
Перші тижні минали, як у гостях у суворої вчительки. Господиня вставала о п’ятій, гриміла відрами, і Оксана схоплювалася слідом, перепрошуючи невідомо за що. Соломійка мовчала. Не вередувала, не плакала, не просилася додому. Просто мовчала. Оксана зізналася, що відтоді, як вони тиждень просиділи в підвалі, поки орки гатили по місту, донька не вимовила жодного слова. Лікар у районній лікарні запевнив, що мова повернеться, дитині потрібні лише час і спокій.
– Спокій… Де ж його тепер узяти, – гірко хмикнула тоді Ярина.
Щоночі дівчинка прокидалася від кожного гулу, чи то трактор проїжджав, чи то літак пролітав, і тихо, як мишеня, лізла під ліжко. Ярина чула все крізь тонку стіну. Не спала. Слухала. Молилася. А одного ранку мовчки поставила на стіл банку вишневого варення, відкрила й посунула до дитини разом із ложкою.
– Це з нашої вишні, що під вікном. Їж, дитино, – сказала, не підводячи очей.
Соломійка з’їла пів банки. Наступного ранку на столі стояла нова.
Далі було тісто. Ярина ліпила вареники з картоплею, з сиром, з тією ж вишнею і вперше не прогнала з кухні малу, яка стояла поруч і не зводила очей з її рук. Дала шматочок тіста, показала, як защипувати краї косичкою, бо як не защипнеш, то розваряться і вся начинка піде у воду. Соломійчині вареники виходили кривими, вухатими, смішними. Ярина їх не переробляла. Варила разом зі своїми.
Оксана тим часом влаштувалася прибиральницею в сільську школу, а коли там дізналися про її диплом, дали кілька уроків, а згодом і повну ставку. Ввечері, втомлена, вона заставала на кухні одну й ту саму картину. Стара й мала, обидві в борошні, мовчки ліплять. Одна мовчала, бо звикла. Друга, бо ще не вміла інакше.
Слово прийшло 14 липня. Саме того дня Ярині виповнилося 77, і саме 77 днів минуло відтоді, як Оксана з донькою вперше переступили її поріг. Бабця полізла в погріб по огірки до святкового столу, стара драбина хруснула, і вона з’їхала донизу, забивши коліно. Не дуже, але підвестися одразу не змогла. Згори, з квадрата світла, на неї дивилося перелякане дитяче обличчя.
– Бабо! Бабо, ви живі?! – закричала Соломійка.
Ярина сиділа на холодній землі серед своїх ста сорока банок, і пекучі сльози не знали стримку. Уперше за багато років. І не від болю в коліні.
А ввечері, коли задмухували свічку на пирозі, мала, ще несміливо, наче пробуючи слова на смак, запитала:
– Бабо, а можна, я буду вашою внучкою?
Відповіді ніхто не почув. Ярина просто пригорнула дитину до себе й довго не відпускала.
Восени, щойно Ізюм звільнили, Оксана поїхала туди сама. Повернулася через три дні, сіла на лаву біля печі й довго дивилася в одну точку. Їхньої хати в Ізюмі не було. Лишилася одна стіна з вікном, крізь яке видно небо.
– Ну то й що, – сказала Ярина, ставлячи перед нею горнятко чаю. – Вікно є, а хату доробимо. Тут.
Вони залишилися. Відтоді минуло понад чотири роки. Соломійці вже одинадцять, вона п’ятикласниця, привезла грамоту з районної олімпіади з математики, бо вдалася в маму. Балакуча така, що Ярина іноді жартує, мовляв, помовч, дитино, хоч трохи, хоч я після твого мовчання ще й досі не надихалася твоїм голосом. А Галина з Неаполя тепер телефонує щонеділі. Зізнається, що хоче почути, як та мала сміється в слухавку.
Ярина вже й не сподівалася, що хтось ще назве її бабою. Що хтось зранку стукатиме ложкою по банці. Що вишня під вікном родитиме не для погреба.
Минулого літа на банках з’явилися підписи, виведені дитячою рукою на клаптиках малярного скотчу. «Вишня. 2025. Бабця і Соля». Сусідка Марія, зайшовши якось, за давньою звичкою знову запитала:
– Петрівно, та кому ти стільки закручуєш?
Ярина на мить замислилася, витерла руки об фартух і відповіла:
– Своїм.
Бо війна вміє забирати хати, міста й цілі життя. Але не здатна відібрати в людей найдорожче – уміння ставати рідними.
