Катя закінчила школу і мріяла стати вчителькою. Дуже хотіла вчити дітей прекрасному, але доля вирішила інакше. Раптово на маму звалилася купа хвороб, і серед них – найстрашніша. Мама ослабла, лікування не давало позитивних результатів, вона ледве пересувалася по хаті. Куди ж було кидати її? Потрібно ж і на городі працювати, і маму доглядати. Про навчання вже не йшлося.
Через рік мама пішла у засвіти, батько дуже зажурився, заслаб. Брат навчався у місті, додому часто не міг їздити. Тому Катя взяла на себе обов’язки доглядати і за батьком. У повсякденних клопотах не зчулася, як пролетіло два роки. Поховали й батька, брат одружився, у нього народилася донечка. Пологи у невістки були важкими, відмовили нирки. Катя перебралася жити до брата, щоб допомагати доглядати за племінницею. Знову довелося забути про свою мрію.
Зупинилося серце невістки: своє життя Катя присвятила племінниці, згодом видала її заміж. А сама?… Знову повернулася в село, працювала, думала за рідних більше, ніж за себе. Розумна, симпатична, добра – а така нещасна… Односельці їй казали: «А коли ж ти, Катю, про себе подумаєш? Заміж уже час». А вона з усмішкою відповідала: «А мене вдівець покохає, може й заміж покличе. Вийду – і житиму». І наче в воду дивилася…
Весна була повносила. Відцвіли вишні, сливи, ось-ось мали розквітнути яблуні. Ранки вітряні чи туманні, холодні чи теплі – зустрічала завжди в дорозі. І так воно в житті буває: що ходиш поруч щодня з людиною, яка колись стане для тебе найдорожчою і найріднішою, але не знаєш, не здогадуєшся про це. Так було і в Каті. Якось непомітно, а з часом дедалі частіше вона ніби ненароком зустрічалася поглядом зі Степаном. Він поховав дружину і ходив сумний і оповитий горем. Катя йому співчувала, розмовляли на різні теми. З часом у їхніх душах зародилося й розквітло палке кохання. Степан був небалакучий, але у нього було стільки ніжності і ласки.
Катя як на крилах літала, уся робота в неї немов горіла. Гори б перевернула, хоча їй було майже 50. Через деякий час вони почали жити разом. Коли Катя переступила поріг Степанового дому, старий і набожний чоловік – дідусь Степана, радісно всміхнувся й сказав: «Тебе, жіночко, нам сам Бог послав!» Тепер їхня оселя наповнилася веселим голосом жінки, її турботливі руки навели в усьому лад. Доглядала вона і за дідусем.
Степан пропонував Каті узаконити їхні стосунки, але вона відмовилася: «Не штамп у паспорті тримає людей вкупі». Була щаслива, і того їй було досить.
Її хату вони з Степаном продали, обдумували й планували все разом. Два роки щасливого життя минули швидко, а потім у чоловіка почалися проблеми зі здоров’ям. Катя лікувала, возила на обстеження, аналізи. Але діагноз був невтішний – саркома. Степан знову запропонував розписатися, але тепер вона боялася людського осуду, ніби вигоди шукала. Скільки вона пережила за ті кілька місяців – один Бог знає! У боргах потонула, адже потрібно було Степана лікувати, але він танув, наче віск. І ось навесні, коли вся природа пробуджується, усе починає розвиватися й цвісти, він згас, наче свічечка, на руках у своєї коханої.
Поховала чоловіка, відбула поминки. Приїхав і його син провести батька в останню дорогу. Катя наготувала йому гостинців, ще й грошей дала, хоча не одна тисяча боргу висіла за нею. Син поїхав. Залишилися удвох із дідусем.
Поки справляли поминки, то було тихо: Катя навела лад на городі, продала худобу, повіддавала борги. Пішов слідом за онуком і дідусь – дожив свій вік. Знайшлися господарі на хату. Куди піти? Зверталася до адвоката, але жодних прав вона не мала в цьому домі. Хоча колись гроші від продажу її власної хати пішли на прожиття і ремонт цієї ж господи. Як бути?
…Нарешті громада села після тривалих пересудів і розмов вирішила, що Катерина виплатить за хату гроші й житиме в ній. Грошима допомогли небайдужі.
Аліна СЛЮТА.



















