«Ось закінчиться війна – тоді…» Скільки разів за ці роки кожен із нас казав ці слова? Тоді поїдемо до моря. Тоді зіграємо весілля. Тоді зробимо ремонт, обіймемо батьків, яких давно не бачили, вип’ємо кави вдвох – неспішно, не позираючи на годинник і в стрічку новин. Тоді. Колись. Потім. Фахівці мають для цього стану назву – синдром відкладеного життя. Міністерство охорони здоров’я пояснює: людина ніби ставить життя на паузу, чекаючи сприятливого моменту, а неможливість планувати навіть найближче майбутнє обертається роздратуванням, тривогою і виснажливим стресом. Психологиня, докторка філософських наук, керівниця психологічного центру «ДіЛенд» Олена Бортнікова у своєму блозі на інформаційному порталі «Лівий берег» називає це вже хронічним станом. Багато хто живе так, ніби чекає на потяг під назвою «Перемога», і тим часом пропускає власне сьогодення. Психіка відкладає радість, щоб захиститися від болю: для короткої кризи це рятівна стратегія, але коли війна триває роками, вона руйнує. Ще й внутрішній суддя шепоче, що радіти нині «не на часі». Проте, переконана фахівчиня, підтримка країни і прості людські радощі не виключають одне одного, а відмова від життя тільки виснажує і перемоги не наближає. Що ж радять психологи? Передусім жити за принципом «і те, і інше»: донатити на військо – і водночас відсвяткувати день народження дитини чи купити собі нову куртку. Варто влаштувати своєрідний «аудит відкладеного» – записати все, що чекає «до перемоги», і чесно запитати себе, що можна безпечно зробити вже цього тижня: вдягнути улюблену сукню на звичайну прогулянку, нарешті дійти до лікаря. І головне – не чекати ідеальних умов, бо їх не буде. Жити, працювати, виховувати дітей і кохати доводиться тут і тепер. «Найкращий час для того, щоб бути людиною, – прямо зараз», – наголошує Олена Бортнікова. Військовий психолог Андрій Козінчук ще в перші місяці великої війни радив у розмові з виданням «Вікна» тримати щоденний ритм – роботу, відпочинок, спілкування, турботу про себе, опановувати нові вміння (хоча б курси першої допомоги, які додають упевненості) і водночас будувати плани – і на зараз, і на потім. Мрія про подорож, яку поки не можна здійснити, теж тримає на плаву, бо дарує відчуття, що майбутнє є. А коли тривога не відпускає, сон зникає, накочують спалахи агресії чи болючі спогади, фахівець радить не тримати все в собі й звернутися по допомогу: само воно не мине. Бо життя, на жаль, не знає слова «потім». І не кожному судилося дочекатися свого «після війни». Тож, може, варто сьогодні зателефонувати мамі. Сказати «люблю» тому, хто поруч. І зварити каву на двох – просто так, без жодного приводу.