Вони познайомилися в 2021 році. Працювали на одному зі столичних підприємств. Вона – на касі, він – кур’єром. І, певно, попри те, що запали одне одному глибоко в душу, вони б і залишилися просто колегами, якби не війна. Із просто колег доволі стрімко стали справжніми друзями. Найбільше з чималого кола спільних інтересів зближувала любов до бджіл, вміння пасічникувати. В Олени, уродженки Кривого Рогу, яка вже добрих два десятки років живе у столиці, бджолярством завжди займався батько. Руслан ж сам трудився на власній пасіці неподалік Києва.
…Того фатального для всіх українців світанку Руслан Лапук, що мав за плечами військову кафедру, бо ж закінчував Богословську академію, одразу доєднався до ТРО. Попросив Олену дивитися за бджолами. Та з трьома дітьми залишилася в Києві, раз по раз змінюючи найману квартиру на, здавалося б, безпечніший район.
Вам також може сподобатися
З літа 2022-го у складі Маріупольського окремого батальйону територіальної оборони вже був на фронті. Столицю нещадно бомбили. Дзвінки й повідомлення ставали дедалі жаданішими і, як повітря, життєво необхідними. Тривоги, хвилювання й страх будь-якої миті втратити рідних оголили відчуття, які в мирний час неодмінно б свідомо приборкали.
«В почуттях одне одному відкрилися в одній з телефонних розмов, – гортає ще поки нетовсту книгу подружжя Лапуків Олена. – Вірите, не те що іншим (друзям, рідним, батькам) – собі боялася зізнатися, що, маючи трьох майже дорослих дітей, закохалася в на чотирнадцять років молодшого чоловіка. Коли у серпні 2023-го Руслан приїхав у тижневу відпустку, вирішили розписатися. Замовили вишиванки, придбали обручки. От лише в столичних РАЦСах були черги. Поїхали до Кагарлика. Там зареєстрували одразу. Батькам зізналися постфактум. А діти? Діти не здивувалися, бо ще до повномасштабного вторгнення дуже прив’язалися до Руслана, друга, який одразу став рідним у родині».
Напевно, в тім Господній промисел
Коли за сімейними обставинами восени того ж 2023 року Руслан повернувся до цивільного життя, звісно, постало питання працевлаштування. Пережите-звідане спонукнуло займатися виключно тим, що любиш. Так хобі стало основною діяльністю. Пасіку, що розкинулася в дуже гарному недоторканому природному оазисі, щоднини розширювали, вдосконалювали, сповнювали любов’ю, огортали професійністю й турботою. Руслан мав відповідні знання, Олена закінчила необхідні курси.
У 2024-му подружжя виграло грант під ветеранський бізнес. За ці кошти придбали сучасне обладнання й все, чого не вистачало. З головою занурилися в роботу. Мед, прополіс, пилок, віск, перга… Коли кількість охочих придбавати мед з їхньої пасіки стрімко зростала, захотілося тішити своїх клієнтів й іншим медово-квітково-природним розмаїттям: лікувальними, доглядовими, косметичними, естетичними засобами. Мазі, мила, шампуні, льодяники, настоянки, свічки…
Конференції, з’їзди, майстеркласи, ярмарки… Обов’язкова допомога війську. Окрім того, сприяння залученню до пасічникарства або бодай хоч апітерапії чи бджолоретриту Захисників. Залюбки допомагають батькам 21-річна Владислава, 18-річний Воїслав, 16-річний Ярополк.
Дідухи і крашанки з автентичним нахилом
Що стосується краси, що перехоплює подих усіх, кому пощастить її побачити, – свічок, почали їх виготовляти зовсім звичайні, як мовиться, столові. Згодом заливали у нехитрі формочки, що їх замовляли в інтернеті. Нині самі виливають силіконові форми. Адже їхні свічки давно вийшли за межі традиційних, звичних, класичних. Яких лиш форм, кольорів, запахів у крамниці, що нещодавно відкрили, немає. Нарощує свої поки не потужні торги й інстаграмсторінка Сімейної пасіки. Ексклюзивні свічки нині вже вимірюються тисячами. Найбільше полюбилися українцям, надто діаспорним, не лише старовинні хатиночки, млиночки, мотанки, а й автентично тематичні – дідухи, писанки, що історично різні для кожного українського регіону.
Продукція сімейної пасіки користується популярністю
Майстеркласи з виготовлення свічок, які проводить подружжя, надихають й зацікавлюють розповідями про своє, з діда-прадіда українське, рідне: ті ж дідухи чи писанки.
Пройшло подружжя й навчання з апітерапії. Бо працюють нині над втіленням нового проєкту – реабілітації військових. «Наша пасіка розташована у напрочуд мальовничій місцині, – захоплено ділиться Олена. – Далеко від людських поселень. З надзвичайно чудовими колоритними пейзажами. Чули б ви, як заливаються в акацієвих насадженнях чаруючим співом птахи! А власне бджоли. Здавна ж бо відомо, що апітерапія здатна творити дива зі здоров’ям, надто зцілювати психіку. Тож плануємо облаштувати на цій території будиночки. Знаємо не зі слів, як хочеться, пройшовши фронтові дороги, просто насолодитися заспокійливою тишею й глибинною гармонією з природою».
