Старий мотоцикл «ІЖ Планета» бурчав, як ситий, але роздратований звір. Макс міцніше стиснув кермо, відчуваючи кожну вибоїну збитого асфальту, який стрімко перетворювався на ґрунтовку. Позаду, вчепившись у його куртку, сиділа Аня.
– Максе, ти впевнений, що це правильний шлях? – крикнула вона крізь шум вітру. – Карта показувала, що траса йде праворуч!
– Карта застаріла років на десять! – відгукнувся Макс, не повертаючи голови. – Ця дорога зрізає кілометрів тридцять. До опівночі будемо на базі.
Вам також може сподобатися
Ліс навколо ставав дедалі густішим. Гілки старих дубів перепліталися над головою, закриваючи небо й перетворюючи шлях на темний тунель. Жовте світло єдиної фари мотоцикла вихоплювало з темряви то покручене коріння, то густі кущі папороті, що підступали впритул до колії. Раптом двигун чхнув. Раз, вдруге, мотоцикл сіпнувся і затих. Світло фари миттєво згасло. Навколо запала така абсолютна, щільна темрява, що, здавалося, її можна торкнутися рукою.
– О ні, тільки не знову, – прошепотіла Аня, злізаючи з сидіння. Вона увімкнула ліхтарик на телефоні, але його промінь безпорадно в’язнув у чорноті лісу. – Що з ним?
– Схоже, генератор остаточно здався, – Макс зліз із мотоцикла, поставив його на підніжку й зняв шолом. – Або проводка десь закоротила від тряски.
Він дістав з наплічника ліхтарик, затиснув його в зубах і взявся за інструменти. Навколо ліс жив своїм нічним, таємничим життям. Десь далеко ухав пугач, а зовсім поруч, у хащах, тріщав сухий хмиз, ніби хтось важкий переступав з лапи на лапу.
– Максе… ти чуєш це? – Аня підійшла ближче, озираючись.
– Це просто вітер, Ань. Або їжак.
– Їжаки не важать під сотню кілограмів, Максе! Там хтось є.
Нічний туман почав повільно підніматися від землі, огортаючи колеса мотоцикла. Звуки лісу ставали чіткішими. Тріск повторився, тепер ближче. Здавалося, щось обходить їх по колу.
– Слухай, – його голос втратив колишню впевненість. – Електроніка мертва. Фари не буде. Але двигун… якщо я штовхну його з горбка, ми зможемо завести його. Тільки їхати доведеться наосліп.
– Наосліп?! Через ліс? Ти збожеволів? Ми ж вріжемося в перше дерево на шляху!
– У нас немає вибору. Або ми залишаємося тут ночувати з тим «їжаком» у кущах, або ризикуємо. Дорога пряма, я запам’ятав напрямок. Головне – триматися колії. Поки місяць хоч трохи пробивається крізь дерева, ми бачитимемо силуети.
Аня подивилася на темну стіну лісу, звідки знову почулося приглушене гарчання, і швидко одягла шолом. Вони вивели мотоцикл на невеликий схил, який Макс помітив ще до того, як згасло світло.
– Сідай ззаду і тримайся так міцно, як ніколи в житті, – скомандував.
Він увімкнув другу передачу, витиснув зчеплення і почав розганяти важкий апарат ногами, котячись зі схилу. Швидкість зростала. Темрява летіла назустріч. Коли момент здався слушним, Макс різко кинув зчеплення і стрибнув на сидіння. Заднє колесо на мить заблокувалося, з’їхавши в колію, але потім двигун глухо відгукнувся, чхнув димом і потужно заревів.
– Завівся! – крикнула Аня.
– Тримайся! – гаркнув Макс.
Це була божевільна поїздка. Без фар, у повній темряві, орієнтуючись лише по слабкому сріблястому відблиску місяця на вологій грязюці колії та білих стовбурах берез, які миготіли з боків, як привиди. Вітер бив в обличчя. Мотоцикл сковзався на корінні, його підкидало на ямах, але Макс тримав газ, інтуїтивно відчуваючи дорогу. Вони проривалися крізь ніч, залишаючи позаду всі страхи Чорного лісу.
За якихось десять хвилин, які здалися їм вічністю, дерева розступилися. Мотоцикл вилетів на відкритий простір, і колеса знову зашурхотіли по рівному асфальту. Попереду, на горизонті, світилися вогні придорожнього заправного комплексу. Макс скинув швидкість і зупинився на узбіччі. Двигун продовжував працювати, але навколо вже не було тієї гнітючої темряви.
Вони зняли шоломи. Обидва важко дихали, серця калатали як скажені, а обличчя були в подряпинах від ударів гілок. Аня кілька секунд дивилася на Макса, а потім голосно розсміялася – від припливу адреналіну та полегшення. – Ну що, «штурмане», – усміхнувся Макс, витираючи піт із лоба. – Зрізали тридцять кілометрів?
– Наступного разу, Максе, – Аня ляснула його по плечу, – ми їдемо виключно за навігатором. І тільки вдень! А зараз – вези мене туди, де є гаряча кава і світло. Багато світла!
