Хоч Православна Церква України та Українська Греко-Католицька церкви перейшли на новоюліанський календар, все ж Великдень святкують по-старому. І справа тут не у календарі, а у різних правилах розрахунку. Про це «Сімейна газета» розповідала у № 13 від 27 березня 2024 року. Цього року християни західного обряду Великдень відсвяткували 31 березня, а християни східного обряду святкуватимуть 5 травня. Ті ж, хто відзначає Великдень за слов’янським, народним календарем, – святкували з 24 березня.
Ісус Христос відкрив нам ворота до раю
Вам також може сподобатися
«Зазвичай ми більше уваги приділяємо традиційній частині свята, а ось догматичну частину не до кінця розуміємо, – каже настоятель храму святих апостолів Петра і Павла Православної Церкви України, воєнний капелан протоієрей Олександр Цісар. – Ісус Христос своїм приходом на Землю дав можливість, щоб відбувся так званий Новий Заповіт. Старозаповітні люди жили за законом, який стосувався первородного гріха. Що це означає? Після вигнання Адама і Єви з раю всі душі людей після смерті йшли в пекло. Що зробив Ісус? Це Бог, який воплотився в людину. Через свого Сина Бог подав людям руку допомоги. Ісус пройшов дорогу людини. І після смерті також, як кожна людська душа, пішов у пекло. І у пеклі було проповідане Євангеліє. Й коли сам Бог був мертвим і воскрес, то він відкрив усім людям ворота до раю. Тож люди, які народилися після воскресіння Ісуса, вже не підпадають під явище, яке стосувалося Старого Заповіту. Ми, новозаповітні люди, якщо жили за законами Божими, творили добро, виконували заповіді Господні, то після смерті потрапляємо до раю. Якщо ж людина грішила за земного життя, то вона йде у пекло. Але до появи Нового Заповіту такої справедливості не було. От у чому радість свята Воскресіння. Тут немає значення, хто ти — християнин, мусульманин, юдей — Ісус Христос усім відкрив ворота до раю своєю хресною дорогою, яку він пройшов на Землі. Власне, таку дорогу проходить кожна людина протягом життя. І її пройшов Бог, щоб людина після смерті не йшла в пекло, а через Господній суд могла увійти до раю».
Звісно, і обрядову частину свята теж не потрібно відкидати. «До прикладу, традиція випікати пасхальний хліб походить від єврейського свята Песах, – продовжує отець Олександр. – Цей хліб символізує пасхальне ягня, яке колись євреї приносили в жертву. І ми хліб печемо, бо це увійшло у нашу церковну традицію».
Ще одна традиція – відвідувати могили рідних та близьких, які відійшли від нас. «Протягом Світлого тижня – від понеділка після Великодня і до наступного вівторка – християни відвідують кладовища, моляться за померлих. Церква ж виділила для цього вівторок через тиждень після Великодня – так звані Проводи. Цього дня служби Божі відбуваються на цвинтарях», – пояснює священник.
Великдень українці святкували і у дохристиянські часи
В Україні святкувати Великдень почали після запровадження християнства у Київській Русі у 988 році. Однак і у дохристиянські часи наші предки святкували Великдень. «Сонце має чотири основні періоди в річному колі, пов’язані з сонцестояннями і рівноденнями, – йдеться на сайті Рідна віра. – Ці свята порівнюються з життям людини і віковими посвятами. Кожен тиждень відповідає одному року життя людини. 25 грудня (Коляда) починається життя Сонця (людини) як дитини. Через 15 шестиденних тижнів-років (25 березня) Сонце (людина) вмирає як дитина і народжується юним. Тобто з’являється весняний прояв Сонця – Ярило. Через 30 шестиденних тижнів (24 червня) народжується зріла людина (Купало), а через 45 тижнів (24 вересня) Сонце стає дідом (Мир). За постійним календарем свята цього циклу припадають на 24 числа, а коли місяць має 31 день – зміщуються на день вперед. Свято весняного рівнодення називається Великдень, бо день стає більшим від ночі. Вважається, що в цей день добро перемагає зло, природа оновлюється після довгої зими». Вже тоді існували обряди, які збереглися до наших днів: святкування Вербиці (Вербної неділі), розписування писанок, випікання короваю тощо.
Коли на нашу землю прийшло християнство, язичницькі й народні традиції змішалися з християнськими. Й, незважаючи на усі заборони й репресії, українці й до сьогодні зберегли давні традиції. З дохристиянських часів дійшла до нас традиція христосування. Деякі дослідники вважають, що вона походить від язичницького весняного обряду зустрічі членів общини після довгої зими, яку люди проводили невеликими групами, щоби пережити морози. Інші припускають, що цей обряд ще давніший. Адже в прадавнину вважалося, що під час дихання людини наче виходять назовні часточки її душі. Після прийняття християнства люди почали вірити, що коли вони цілували на Великдень ікони та хрест, їх осяювала магічна сила цих предметів. Під час христосування вони обмінювалися духом, який увійшов у них на Великодній Службі Божій після того, як вони поцілували священні реліквії.
Правильна назва свята – Великдень, а не Пасха. Саме така назва закріплена в усіх словниках української мови. Інша назва свята – церковний варіант – Воскресіння Христове. «Великдень також можна називати Паскою», – каже один з найвідоміших українських філологів Олександр Авраменко. Така назва свята поширена в українські мовній церковній традиції та у розмовній мові, що підтверджується і в художній літературі.
На Поділлі, Волині та Галичині зберігся такий ритуал: господар тричі обходить стіл із мискою, наповненою свяченою їжею. Потім розрізає кілька свячених яєць та подає кожному члену сім’ї шматок яйця зі словами: «Дай нам, Боже, і на той рік дочекатися Світлого Воскресіння Господнього в доброму здоров’ї».
На сході та у центрі України під час розговіння люди намагалися не впустити жодної крихти свячених наїдків на підлогу, кожну крихточку дбайливо підбирали. Потім ці крихти кидали у вогонь, щоби не дісталися вони мишам. Вважалося, що миші, поївши свяченої їжі, перетворювалися на кажанів і загрозливо кружляли над головою незграб, які впустили додолу свячене.
Великдень на Слобожанщині перш за все традиційно пов’язаний із чистотою. Йдеться, зокрема, й про останній тиждень Великого посту, в який люди прибирали своє помешкання, білили хати зсередини та ззовні, прали тощо. Жінки вишивали до Великодня нові рушники та прикрашали ними хату. Основний етап підготовки за традицією починався у четвер — господині пекли паски та фарбували яйця.
На Гуцульщині середа і четвер напередодні Великодня були особливими завдяки звичаю «гріти діда» — діти ходили по хатах і гукали: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». Дітей пригощали маленькими хлібцями та відповідали: «Гріємо, гріємо — даємо!». На відміну від інших регіонів, писанками на Гуцульщині не гралися й не «катали» їх, а дарували: дітям — на щастя, парубкам — як символ вірності.
Великоднього понеділка на Гуцульщині та Бойківщині хлопці проводили своєрідний обряд очищення дівчат — обливали їх водою. Батьки дівчат у цій місцевості не були проти, а навіть раділи з того, що поливальники приходили до них обливати дочок — це означало, що можна готувати придане. Цей звичай відомий і в інших регіонах України. Завдяки цій традиції Великодній понеділок здобув назву «обливаний» або «поливаний».
Для багатьох мешканців Полісся Великдень і дотепер є днем прощання з минулим і зустрічі майбутнього, це пам’ять про своє коріння та рід. Вірили, що у цей день померлі зустрічаються одне з одним і відвідують своїх нащадків. Живі мали кидати шкаралупу із крашанок на воду в річку, а також приносити гостинці на кладовище. У цьому регіоні побутувало повір’я: щоб цьогоріч одружитися, хлопці та дівчата мали скуштувати 12 пасок.
На Херсонщині з давніх часів існує цікава традиція ставити на великодній стіл разом із їжею символічну «могилку» — тарілку, наповнену землею з пророслим вівсом, який висівали незадовго до свята. Поміж цих зелених пагонів клали стільки крашанок, скільки в родині покійних родичів. Ця тарілка з крашанками була в хаті аж до Проводів.
