Пошиті 74-річною Валентиною Муравською із Кашперівки Звягелівського району, що на Житомирщині, розвантажувальні жилети, балаклави, валянки, флісові шкарпетки використовуються на фронті не лише за призначенням, а й слугують потужними оберегами, адже до роботи Валентина Юріївна сідає з молитвою.
«У тих валянках й флісових шкарпетках наші Захисники сплять у холоди, – пишається, що її праця потрібна, пенсіонерка. – А я надивлюся тих новин по інтернету, то й спати не можу, тож шию або вишиваю. Як воно, чекати дитину з війни, знаю: стільки сліз виплакала, коли старший з двох синів в Афганістані служив. Тож нині з кожною мамою чекаю дитину з війни, з кожною оплакую загиблу кровинку».
Шиє Валентина Юріївна змалку: перейняла хист від матусі. В юності влаштувалася в місцеву швейну майстерню, де пропрацювала до пенсії. Все вміють її золоті руки: шити, кроїти, усілякі вподобання і жінок, і чоловіків відтворити в одязі. А коли забрали Андрія до Афганістану, то й вишивати взялася, щоб хоч якось приглушити хвилювання й сльози. Щоправда, поночі, бо ж удень робота. Та й господарство чимале завжди з чоловіком тримали: худоба, коні, птиця…
Вийшовши на заслужений відпочинок, талановита мисткиня серйозно взялася за вишивання. За першим рушничком стали з’являтися наступні, а також серветки, скатертини. Згодом почала оздоблювати набивною вишивкою, відтвореною з вподобаного малюнка, власноруч пошиті сорочки, блузки, сукні. Чимало роздаровувала. Дещо почала продавати, щоб придбати тканину й нитки для подальшої праці. Її самобутня творчість, яка вирізнялась яскравістю барв і особливими авторськими техніками, одразу ж полюбилася поціновувачам автентичності й справжньої українськості. Тож за плечами у жінки, якій у 2010-му присвоїли почесне звання «Майстер народної творчості України», чимало виставок. Її домівку прикрашають численні грамоти і подяки. А роботи мисткині знайшли чільне місце не лише в багатьох населених пунктах України, а й далеко за її межами. Землячка, яка мешкає в Ісландії, зізналася у соцмережах, що вишивані роботи кашперівської майстрині – найцінніше з усіх її подарунків. А онук, який живе у Франції, поскидав бабусі фото, як гордо хизуються її шедеврами француженки. Найбільшою втіхою для справжньої українки є шити й вишивати одяг п’ятьом внукам і двом правнукам. Усі мають колекції бабусиних вишиванок. З радістю носить таке вбрання чотирирічна правнучка, уже має хрещату сорочку й п’ятимісячний правнучок.
Кожна з робіт просякнута щирим патріотизмом
З початком повномасштабного вторгнення усі родиною долучилися до волонтерства. Допомагали ЗСУ донатами й працею – закривали тушкованки, випікали смаколики. Молодший син запитав, чи змогла б пошити хлопцям розвантажувальні жилети, адже якраз передали небайдужі рулон пікселю, який шкода було різати на сітки. «Якби ж мені зразок…» – попрохала. Староста села Володимир Муравський одразу роздобув натівський. З онучкою Оксаною відтворили викрійку. До пошиття доєдналися невістка Марина й сусідка Ганна Лисюк. У пані Валентини машинка професійна, будь-які тканини їй під силу, а жінки ще й свої поприносили. Трохи часу ця робота таки відбирала, адже ж кишень там потрібно чимало нашити. Коли рулон скінчився, почали приносити селяни, дістали ще рулон сукна. Тож потрібної амуніції виготовили більше сотні одиниць.
Роботи майстрині прикрашали не одну фотовиставку
Згодом уже сама, без помічників, жінка шила флісові шкарпетки. Передавала їх на фронт. Знову ж таки староста з тканиною підсобив. Місцеві школярі малювали до них воїнам свої мрії, а невістки Валентини Юріївни від руки писали молитви. Оксана ж, внучка, відшивала воїнам балаклави. А минулої зими пенсіонерка вирішила шити ще й валянки. «Чи осилиш, мамо?» – хвилювалися діти. «Осилю», – наполягла. Старі пальта й потрібні матеріали приносили небайдужі. Близько сотні валянок пошила, по кілька годин на добу сплячи. Староста закупив калоші до них. Пишається невтомна жінка, що її праця наближає нашу Перемогу, і скромно переконує, що нічого особливого не робить.
Жінка сама шиє й вишиває одяг
«Коли ж за усім цим знаходите час для вишивання?» – запитую у цієї диво-жінки. «Немає дня, щоб я не вишивала, – відповідає. – Надивлюся новин, наплачуся, не можу заснути вночі, вмикаю денне світло й вишиваю. Оце зараз з вами розмовляю з п’яльцями в руці. Я ж сама зараз. Чоловікове життя ковід вкоротив. Сини з сім’ями у цьому ж селі живуть, тож щоднини навідуються». Якщо всі попередні роки роботи майстрині вирізнялися яскравістю кольорів, то зараз вони переважно у червоно-чорних тонах. Втім, після нашої Перемоги вони знову засяють найяскравішими барвами, усіма відтінками української веселки.