Майже у кожній соледарській родині був хтось, хто працював на державному підприємстві «Артемсіль». На цьому бюджетоутворюючому підприємстві міста трудилося понад три тисячі осіб. А кам’яна сіль у 1,5-кілограмовій біло-синій упаковці була чи не у кожній українській сім’ї…
Саме там не один рік пропрацювала Наталія Качур. «На підприємстві познайомилася зі своїм чоловіком Сергієм, – почала свою історію жінка. – Він приїхав до нас на роботу з Черкас. Був старшим охорони генерального директора. Квартира, в якій ми тоді облаштувалися, дісталася мені у спадок від бабусі».
Вам також може сподобатися
Початок протистояння на сході країни в Соледарі було відчутно. Кілометрів за тридцять розташовувалося Зайцеве, де тримали оборону наші Захисники. Але, за словами Наталії, особливої паніки в місті не було. Всі жили звичайним життям: продовжували навчатися та працювати. Проте 24 лютого 2022 року розділив життя родини на «до» і «після».
«Ще за кілька днів до повномасштабного російського вторгнення ми чули, особливо вночі, як трасою на Лисичанськ гуркотіла наша військова техніка, – пригадує жінка. – Колони рухалися в бік кордону. Вдосвіта 24 лютого у нас ще було спокійно, коли зателефонував племінник чоловіка, який служив у Києві. Саме він повідомив нам, що почалася повномасштабна війна. Вранці ми, як завжди, пішли на роботу. На «Артемсолі» була паніка. Багато хто писав заяви на відпустки. Про всяк випадок на тиждень написала і я. Потім ще встигла зняти кошти в банкоматі, відстоявши чималу чергу…»
Про те, щоб покинути рідне місто, родина не думала. Але потроху збирали речі, готуючись до найгіршого. «Через кілька днів мені зателефонував товариш з пропозицією організувати допомогу для людей продуктами, речами тощо, –
продовжує Наталя. – Ми вирішили створити волонтерський центр. Для цього нам виділили підвальне приміщення. До нашої ініціативи доєдналося 14 людей. Серед них були і мої колеги, і освітяни, і просто небайдужі люди. Спочатку ми за свої кошти закупили найнеобхідніше в супермаркеті: засоби гігієни, продукти, речі… Крім місцевих мешканців, до нас по допомогу почали звертатися жителі Попасної, Лисичанська, Сєвєродонецька, які тікали подалі від війни».
Оскільки фінансові можливості організаторів благодійного центру були не безмежні, вирішили підключити різні організації, фонди. Писали, телефонували і в українські, і в міжнародні. Нарешті отримали допомогу від ЮНІСЕФ, ADRA, «Марлог», Вінницької торговельно-промислової палати та інших організацій. «Швидко організували логістику, – каже жінка. – На захід везли переселенців, а звідти дорогою забирали гуманітарну допомогу. Крім допомоги місцевим жителям, потайки передавали каремати, шкарпетки, ліхтарики, батарейки, ліки, спальні мішки та інше необхідне нашим Захисникам, бо в місті було чимало проросійськи налаштованих осіб… Загалом до червня 2022 року через наш центр пройшло понад тисячу людей».
Останні два місяці Наталя допомагала організовувати поставки необхідних речей, перебуваючи в Черкасах, адже ще у квітні 2022 року її разом з 15-річним сином, 12-річною донечкою, мамою та двома котами чоловік вивіз до своїх батьків. Залишатися в Соледарі вже було надто небезпечно.
«Ми намагалися й далі допомагати рідному місту, проте відколи влітку там загинули іноземні волонтери від рук російських військових, мало хто погоджувався туди їхати. У соцмережі створили групу взаємодопомоги для соледарців. Там вирішували питання де, кому і що дістати».
У Черкасах Сергій знайшов роботу. Наталія ще якийсь час займалася продажем солі онлайн. Діти продовжували навчання в своїй школі, але дистанційно. «Ми вже відкрито могли допомагати нашим військовим, не боячись зрадників. Тож збирали на плитоноски, іншу амуніцію, ліки, одяг… І сподівалися, що от-от повернемося додому. Півтора року я «носила рожеві окуляри». Але після часткового знищення рідного підприємства, власної квартири та маминого будинку прийшло розуміння, що війна закінчиться не завтра…»
У Черкасах жінка намагалася працевлаштуватися, проте знайти роботу за спеціальністю або таку, яка була б до душі, виявилось занадто складно. А нещодавно її запросили до Черкаської обласної організації Товариства Червоного Хреста України.
«Погодилася, – каже, – бо знову можу допо-магати людям. Працюю регіональним асистентом з психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Роботи дуже багато. Але головне, що вона приносить задоволення».
Сергій вже понад пів року служить у Національній гвардії. Сам прийняв рішення вступити до війська. Наталя підтримала чоловіка у його прагненні стати на захист рідної землі. «Після Перемоги ми обов’язково повернемося додому. Я вже навіть записалася у резерв Державної служби з відновлення деокупованих територій. Буду активно допомагати відбудовувати та відновлювати свій край, своє місто і наш дім», – запевнила жінка.
