Того сірого вівторкового ранку Панас, як завжди, взявся чистити стійло. Він змахнув вилами, зачепив стару дошку під соломою, і раптом пролунав глухий металевий звук: дзинь!
– Оце так, – пробурмотів дід, відкидаючи гній убік. – Зірко, ти що, золоті підкови надбала?
Вам також може сподобатися
Корова тужливо мукнула й відійшла в куток. Панас присів навпочіпки і витягнув з-під землі важку, покриту іржею та багатовіковим «культурним шаром» залізну скриньку. Замок на ній давно зогнив, тому дід просто підколупнув кришку пальцем.
Всередині щось блиснуло. Панас зажмурився, а коли розплющив очі, ледь не зомлів: скринька була вщерть забита старовинними срібними монетами та якимись кулонами.
– Мотре! – закричав Панас так, що з даху позлітали всі горобці. – Мотре, біжи сюди, тут історичний момент!
Через хвилину до корівника влетіла його захекана дружина, тримаючи в руках качалку для тіста (про всяк випадок).
– Шо ти кричиш, старий, наче тебе вовки деруть?! – з порогу гримнула вона. – Я тісто мішу, а він верещить на все село!
– Дивись, дурна, – прошепотів Панас, гордо вказуючи на скриню. – Ми тепер не просто пенсіонери. Ми – олігархи!
Мотря наблизилась, поправила хустку і зазирнула в скриню. Її очі округлилися, а качалка тихо випала з рук просто в солому.
– Матір Божа… Панасе, це що, золото? Срібло? Звідки воно тут?
– Від прадіда твого, мабуть, ховалося! Чи від шведів під Полтавою. Так, Мотре, збирай валізи, ми їдем на Мальдіви!
– Які Мальдіви, ти здурів?! У нас картопля не копана! – миттєво повернулася до реальності Мотря. – І взагалі, тихо! Тихіше кажи, бо сусіди почують. Кум Степан якраз паркан лагодить, у нього вуха – як локатори.
Вона швидко накрила скриню старою мішковиною і сіла зверху.
– Так, Панасе, треба думати логічно, – заявила Мотря, озираючись. – Якщо державі віддати – чверть дадуть, і ту податками обкладуть. А якщо собі залишити… Ой, а раптом воно прокляте? Раптом це козацьке золото, на якому кров?
– Мотре, яка кров? На ньому гній, а не кров! Давай його спершу помиємо, а там розберемося.
Дід підняв скриню, ледь не надірвавши спину, і вони перебіжками, ховаючись за кущами смородини, перетягли скарб до хати. Зачинили вікна, засунули штори. Панас урочисто висипав вміст у великий пластиковий тазик для прання, залив водою і сипанув туди пів пачки прального порошку.
Годину вони терли монети щітками. Коли вода з чорної стала сірою, на світ з’явився справжній блиск.
– Ну що там, Панасику? Написано щось? – з придихом запитала Мотря, розглядаючи велику круглу медаль.
– Чекай, зараз окуляри візьму…
Дід начепив на ніс окуляри з товстими лінзами, підніс монету до самої лампи, довго мружився, шкрябав нігтем, а потім раптом затих. Його обличчя почало повільно міняти колір із переможного червоного на блідо-зелений.
– Ну що там?! Не томи! Микола Другий? Катерина? Чи, може, сам Богдан Хмельницький?!
– Мотре… – тихо-тихо сказав Панас. – Тут написано «Рядовому Сидорову за зразкову службу».
– Що?! – Мотря вихопила монету. – Яка служба? Який Сидоров?
– А з іншого боку, дивись… – Панас ткнув пальцем у кулон. – «Колгосп Шлях Ілліча. 1974 рік».
Мотря хвилину дивилася на «скарб», потім на Панаса. На дні тазика лежали не дублони і не талери, а три десятки ювілейних радянських рублів, значки «Ударник п’ятирічки», кілька алюмінієвих ложок і велика бляшана медаль «Переможцю соцзмагань з надою молока».
У хаті повисла така тиша, що було чутно, як на подвір’ї корова Зірка знову тужливо мукнула.
– Мальдіви, кажеш? – з льодовим спокоєм запитала Мотря, повільно підводчись із табуретки. – Олігархи?
– Ну Мотрику… ну блищало ж як справжнє… – дід почав задкувати до дверей. – Хто ж знав, що твій дядько Микола, коли завідував фермою, свої нагороди від жінки в корівнику ховав?
– На Мальдіви він захотів! Олігарх кімнатний! – Мотря знову намацала качалку. – Ану марш у корівник і доки все стійло до блиску не вичистиш – про Мальдіви навіть не заїкайся! А «скарби» свої залий окропом, ложки хоч в господарстві знадобляться!
Панас зітхнув, зняв окуляри і поплентався назад. Проходячи повз корову, він ображено погрозив їй пальцем:
– А ти, Зірко, могла б і підказати. Теж мені, хранителька таємниць… Корова лише жувала жуйку і дивилася на «олігарха» з глибоким коров’ячим розумінням.
