Якщо людина має мрію і цілеспрямовано йде до неї – тоді й доля піде їй назустріч. Підтвердження цьому – приклад Алли Кущ з Харківщини. Психологиня за освітою, після народження третьої дитини вона замислилася про власну справу. Перебравши у думках чимало варіантів, вирішила виростити на Харківщині лавандове поле. Й «заразила» цією ідеєю чоловіка. Це при тому, що досі вони не мали жодного досвіду у сільському господарстві.
Як народжуються мрії
Вам також може сподобатися
«Про те, що було б добре мати власну справу, ми з чоловіком замислювалися давно, – розповідає Алла Кущ. – Але до конкретики дійшли тоді, коли я осіла вдома з догляду за третьою дитиною. Оскільки я за фахом психолог, то перше, про що подумала, – створити дитячий центр. І навіть відвідала кілька тренінгів з цього питання. Однак подруга, яка має подібний центр у столиці, відрадила: мовляв, це важка праця, яка забирає багато часу. А у мене ж трійко дітей…» Саме вона підкинула Аллі іншу ідею – вирощувати лаванду, виготовляти з неї різну продукцію. «Мені ця пропозиція запала в душу, – продовжує пані Алла. – І згодом я вже мріяла про лавандове поле».
Чоловік спершу не розділив запалу дружини: «Ми ж ніколи не жили у селі, нічого не вирощували, навіть не здогадуємося, як працювати на землі. Та й грошей на купівлю земельної ділянки не маємо». Але Аллу вже було не зупинити. «Я почала шукати інформацію в інтернеті, цікавитися, як вирощують лаванду, – ділиться спогадами жінка. – Тоді лавандових локацій на Харківщині та найближчих регіонах не було, лише у Києві та на заході України. Але й у нас не було нічого — ні землі, ні дачі. Й тоді я запропонувала чоловікові продати квартиру, купити автівку, ділянку. І таки вмовила!»
Квартиру продали, тимчасово оселилися з Аллиною мамою, яка теж мешкала у Харкові у приватному секторі. Купили насіння лаванди, висіяли, згодом посадили розсаду у ящики. І почали шукати відповідну ділянку. «У моїй уяві це мала бути мальовнича місцина з гарним пейзажем і обов’язково з озером, – каже Алла. – Ми оглянули багато різних пропозицій, та все було не те. Вже квітень настав, потрібно було висаджувати розсаду у ґрунт, а землі ми все ще не мали. І залишилася у нашому списку лише одна адреса. Вже вечоріло, та все ж вирішили поїхати, подивитися, хоч вже ні на що не сподівалися. Приїжджаємо, а там – все, про що я мріяла: простора ділянка, гарна природа, а в кутку поля – копанка. Просто ділянка моєї мрії, я у неї закохалася з першого погляду».
«Моє місце сили»
Так у травні 2020 року Алла та Дмитро заклали своє лавандове поле мрії у Новоселівці Нововодолазького району, за 60 кілометрів від Харкова. «Було дуже важко, – зізнається Алла. – Ділянка заросла бур’янами, місцеві мешканці лякали нас, що там нічого не ростиме. Ми постелили агроволокно, виривали пирій і садили лаванду. Половина саджанців не прижилася». Проте рук не опустили, поступово розширювали ділянку, засаджували її лавандою. Зараз подружжя має 70 соток лавандового поля, облаштували два озера.
Алла Кущ називає себе лавандовою мамою. «Тому що я маю трьох діточок і ще 7 000 кущиків, які теж є моїми дітками», – каже вона.
Мешканці великого міста, родина Кущів швидко призвичаїлася до сільського життя. «Я тривалий час працювала психологом, – каже Алла. – Доводилося дуже багато спілкуватися з людьми. І якраз настав той період, коли захотілося тиші, насолоджуватися природою і власною родиною. Хоча опановувати тонкощі роботи на землі було непросто. Спершу я навіть не знала, що коли садиш розсаду, то у лунку потрібно води налити. Все приходило поступово – і знання, і досвід. Адже коли займаєшся тим, що тобі подобається, то усьому швидко вчишся. Перші три роки ми з чоловіком усе робили самі: самостійно розробляли землю, висаджували лаванду, прополювали її, поливали. Поступово збільшували площі. Доводилося працювати від ранку до ночі. Але хоч було важко фізично, морально було легко. Напевно, тому, що це була наша мрія. Я насолоджуюся тим, що на землі, яка раніше заростала бур’янами і де було болото, зараз краса. Це моє місце сили».
Усю радість від здійснення мрії в один момент перекреслило повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю. «Ми не знали, чого чекати, як жити, – згадує ті дні лютого 2022-го пані Алла. – Ми з дітьми поїхали у Болгарію. Чоловік одразу зайнявся волонтерством. Через кілька місяців ми повернулися додому. Щоправда, ще роздумували, що робити з нашою лавандою, чи потрібна вона у такий час. Та зрозуміли: так, людям й у час війни потрібно розслаблятися, відволікатися від сумних думок та невеселих новин. І таким місцем відпочинку для душі і тіла може бути лавандове поле. У 2022 році ми почали приймати відвідувачів за символічну плату». А повноцінне відкриття сезону відбулося минулого року. За кошти, зібрані у день відкриття, купили автівку для ЗСУ. Й надалі частину виручених коштів перераховуємо нашим захисникам».
Дарувати красу
Лавандовий сезон доволі нетривалий, адже цвіте вона лише місяць. Цього року сезон розпочався 15 червня і завершиться у 20-х числах липня. Тому Алла з Дмитром розробили інший бізнес, теж лавандовий. «Ми співпрацюємо з виробником косметики, якому надсилаємо лавандову ефірну олію, а він на її основі виготовляє для нас косметику, – розповідає про інший напрямок лавандового бізнесу Алла. – Це – можливість мати заробіток у міжсезоння. Чомусь люди упереджено ставляться до натуральної косметики. Насправді ефірна олія – дуже потужна сила, може омолодити, розкрити весь природний потенціал шкіри, красу. І я хочу донести дівчатам і жінкам, що основа нашої краси – це любов до себе, натуральність»
Буде парк
Мрія родини Кущів не обмежилася лише сімдесятьма сотками лавандового поля. «Ми скористалися своїм правом і взяли два гектари землі для ведення сільського господарства, – розповідає Алла Кущ. – Така ділянка якраз була поруч. На ній плануємо розбити парк. Минулого року ми запросили ландшафтних дизайнерів, які розробили нам проєкт майбутнього парку. Крім традиційних, там будуть різні висадки лаванди: лавандовий лабіринт, лавандові хвилі. Також висадимо інші рослини, дерева, облаштуємо різні зони. Тут кожен відвідувач знайде місце, щоб перепочити, відволіктися, вдихнути трішки спокою, забути хоч на деякий час про негаразди і сумні будні. Саме така мета створення парку».
