Вам також може сподобатися
«Колись садитиму внуків на коліна й розповідатиму їм про те, як заслужив кожну з моїх численних нагород, – міркував не за роками відважний воїн. – А ще про те, як ми боролися, про мужніх побратимів, про те, як далась українцям Перемога…»
…Утім про його славетні подвиги, про самопожертву, про нелегкі будні, про численні поранення, попри які, продовжував не лише постійно перебувати на нулі, а й мудро керувати ввіреним взводом, про останні слова найріднішим, про подарунки неньці й коханій в переддень загибелі, про його щирість, відкритість, справжність, людяність, знатиме світ, але ніколи не дізнаються його онуки. Бо війна позбавила шансів не лише на внуків, а й на дітей. А він так мріяв про донечку! З коханою планували запросити велику рідню на весілля, бо мав влітку прийти у відпустку… Та 24-річний хмельничанин, офіцер Василь Ільєв, з позивним Флорист, загинув 3 травня 2023 року, обороняючи від окупантів Бахмут.
Боєць на позивний “Флорист” завжди віднаходив красу у природі
Зростаючи у Луговому, на Ярмолинеччині, допитливий й напрочуд активний хлопчина разом із на вісім років старшою сестричкою залюбки допомагав батькам по господарству. А наробитися було біля чого: й худоба, і свині, і птиця, й городи. Гарно вчився. Незмінно виборював призові місця на обласних змаганнях з бігу та штовхання ядра. Надихався рідними краєвидами, релаксував, збираючи гриби.
Змалку дуже любив собак. На своє 9-річчя заледве вмовив батька (адже вдома були вірні друзі) подарувати йому ягдтер’єра. Бой був зростом з рукавичку, як приніс його додому. Два вірних друга зростали разом. Коли ненька забрала до домівки своїх батьків, хлопчина охоче допомагав бабусі з ранньої весни до пізньої осені поратися на клумбах: яким пишноцвіттям лиш не дивували ці двоє залюблених у прекрасне флористів. А ще Василько змалку гарно готував. Усе було під силу здібному кухарю. А що вже млинці на налисники вдавалися! Навіть сестра, вже окремо з власною родиною живучи, кликала брата до себе підсобити із цією стравою. Добре знався й у садівництві: зі шкільних років і білив дерева, й підрізав їх, і щеплював. Змалку справжній поціновувач людяності, порядності й справедливості обростав справжніми друзями.
Бой зростав разом з хлопцем
По закінченні Академії Державної пенітенціарної служби кваліфікований психолог працював у Райківецькій виправній колонії, затим влаштувався на підприємство в обласному центрі…
Сестра Марина з братом на його присязі у Чернігівській академії пенітенціарної служби
24 лютого Василь завіз неньку і сестру з племінниками, старшого з яких хрестив, з Хмельницької квартири до будинку в Луговому. Після страшної безсонної ночі жахав гул літаків, що пронизував вдосвіткове небо. Ненька вийшла на вулицю.
«Мамо, треба поговорити, – почав неквапом. – Знаю, що ти будеш плакати, утім, мусиш змиритися. Я прийняв рішення захищати вас, свій дім, своє місто, свою батьківщину». Алла Миколаївна знала, справжнього чоловіка дійсно не переконати. Вдосвіта сестра завезла брата до військкомату, де вже шикувалася довжелезна черга. На третій день війни до лав ЗСУ вирішили приєднатися батько, хрещений, дядько. Дорослих одразу розподілили в бойовий підрозділ, юнаку ж сказали зачекати. Ох, як же він рвався на передову! Нестримна наполегливість таки привела після нетривалої служби в ТРО до лав 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
З війни слав рідним тільки позитив
…«Коли зустріну ту, з якою мріятиму прожити все життя, одразу вас познайомлю», – незмінно відповідав матері завжди, коли та запитувала про стосунки. З тією єдиною й неповторною доля звела, коли вже був у складі ТРО. Хоч закохався не на жарт, понад усе боявся зробити кохану заручницею свого вибору, приректи її на чекання з війни.
«Я чекатиму тебе скільки треба, – запевнила Настя, – коли нареченого вже відправили на фронт. – Умова одна: повернися живим». Тоді плакали в трубку обоє. Бо він поїхав, їй не сказавши: бо любив і беріг від сліз.
Весь період служби Василь Ільєв перебував у найгарячіших точках. У лютому 2023-го двох бійців з батальйону, оцінивши потужний потенціал, відправили до Одеси на навчання. Після нього хлопець отримав звання офіцера та став командиром взводу.
З війни писав і дзвонив. Найчастіше, зрозуміло, коханій. Присилав кур’єра із трояндовими букетами. Бо ж за весь, хай нетривкий, проте найщасливіший період в двох юних життях, Вася раз по раз дивував Настю букетами, в яких не було менше ста троянд, а її маленького сина задаровував іграшками.
Не дарував коханій менше 101 троянди
Впродовж війни у бійця було не одне поранення, які він ретельно приховував від батьків. У сестри, фахової фармацевтки, випитував, що чим лікується. Та відправляла необхідні препарати не лише брату, а й всім його побратимам. Коли травми виявилися серйознішими, ніж зазвичай, і воювати з ними, просто перебинтувавши і приймаючи знеболюючі, не було змоги, потрапив до лікарні у Барвінкове. Запевняв рідних, що все добре. Дуже швидко гояться «незначні подряпини». Якраз тоді на реабілітацію після поранення приїхав додому батько, тож разом з ненькою подалися до сина. Як же він просив повертатися, як дізнався, що ті у дорозі. «Вася білий, як крейда, спустився до нас, тримаючись за стіну, – ніяк не вгамує пекучу сльозу Алла Миколаївна. – Але зі всіх сил доводив, що все чудесно». Кілька днів побули батьки з сином.
Кілька останніх днів побула з коханим й наречена: коли той був в Одесі на навчанні. Всі були впевнені, що по його закінченні Вася приїде додому. «Матусь, вирушаю, – пролунало в слухавку. – Не додому. На фронт. Ти, рідна, мусиш розуміти: війна».
Закохані планували одружитися влітку. Фатальна весна позбавила щастя
Серйозний і стриманий, строгий і виважений, він був неймовірно м’яким і ніжним до рідних. Дуже мріяв, аби подружилася майбутня дружина з його ненькою і сестрою. Познайомилися дівчата без нього, за його проханням-скеруванням. «Серйозна, красива, скромна, – пригадує першу зустріч мама. – Настя одразу зайняла чільне місце у моєму серці». «Алла Миколаївна і досі для мене друга ненька, – не приховує Настя. – Іду до неї і за порадою, і за розрадою».
Останній дарунок Насті від коханого
«Ви мусите зробити все, аби сини навіть думки не припускали про військову справу», – сказав коханій і сестрі, коли ті розповідали про захоплення своєї дітвори. Сказав, коли вже воював.
…Останні півтора тижні хлопець зовсім не мав часу на розмови. Обстановка там була напрочуд напружена. Засилля командирських обов’язків помножене на надмірну відповідальність не дали змоги навіть бодай день відлежатися після численних осколкових потраплянь. Побратими засипали йому рани, що ятрилися, подрібненими пігулками, і він достойно воював, керував, боронив.
Тож коли 2 травня став чомусь раз по раз дзвонити рідним, зібравши усіх докупи, трохи відлягло. Подумали: все вирівнюється. Коханій відправив величезну картину, де вони разом, щасливі. «Яка ж ти мала проти неї», – посміхнувся, отримавши фотозвіт. Попросив Настю обов’язково нині забрати з Нової пошти подарунок й віднести неньці. Неньку для цього вмовив не їхати в село.
«Я чекала Настю, гадаючи, що в такий спосіб діти вирішили повідомити чи про дату одруження, чи, може, про вагітність, – втирає пекучу сльозу осиротіла ненька. – Коли ж вона принесла величезну коробку рафаело, де мильними трояндами викладено «МАМА», розплакалася. Син попросив Настю, аби сфотографувала мене з подарунком. Та хотіла перенести процедуру на пізніше, бо я від хвилювання дуже плакала. «Вже!» – наполіг. У відповідь на мою подяку написав: «Люблю тебе!». Це останнє повідомлення від мого синочка. Останнє. Знаєте, він ніколи не соромився мене привселюдно обняти, поцілувати, пригорнути…».
Останнє повідомлення для неньки
Переписка з Настею залишилася незавершеною. «Йду по справах. Напишу», – зосталося останнім назавжди. Чекала. Не спала. Всю ніч тримала телефон. Вірила, зранку напише: «Рідна, вибач, затримали справи». Не писав. Попри заборону дзвонити першій, набрала. Від чужого «Алло» підкосилися ноги, від почутого за ним – до неба зринув неймовірний крик. Та, ні! Неправда! Це помилка! Дзвонили в морги і в лікарні, обривали всі можливі телефони. За три дні принесли сповіщення. За третьою спробою волонтерам вдалося вирвати тіло додому…
«Це не він буде, правда, Боже?» – самими губами шепотіла ненька, коли з донькою і чоловіком заходили до моргу. …Впросили привезти до рідної хати. Хрещені спекли коровай. «Я поклала в труну кілечка, – витирає сльози, що вже стільки часу не знають стримку, та, кому не судилося стати дружиною. – Розуміла: це не наше весілля. Наше мало бути не таке».
Під серцем, куди смертельно поранило коханого, Настя набила тату – квітку волошки, як символ, що ніколи не забуде. Вона не втомлюється носити на могилу квіти. Колись він їх носив їй. Зробила величезний екслюзивний букет зі стрічок: постійно, каже, хочеться, залишати для нього частину душі.
Василь душі не чув у племінниках
Семирічний Марк на хрещеного казав Татусь. Таку звичку перехопила й 4-річна Емілія. Племінники часто приходять з мамою до дядька на могилу. «Тусь!» – дівчинка одразу серед, на жаль, численної кількості могил на Алеї Слави знаходить потрібну.
«У синовій кімнаті все, як було при ньому, – плаче ненька. – А ще там форма, грамоти, нагороди, світлини, передане з фронту. Онучка часто носить Васі то водичку, то ягід на прапор, яким огортали труну, наскладає. Дуже діти його любили. Ми всі його дуже любили. А він над усе любив нас».
Васіна полиця у рідній домівці
Сюди тепер щодня приходять рідні
