Таміла зустріла свого судженого в обласному центрі. Вона якраз закінчувала технікум, коли Степан їй освідчився. Були і танці, і прогулянки парком, і смачне морозиво, і кіно на останньому ряду… Не раз дівчина поверталася у свій гуртожиток з букетом бузку чи жоржин. Степан навряд чи їх купував, бо в селі, де він виріс, дарували ті, які рясно барвіли на квітниках та луках…
Вона вчилася на швачку-закрійницю, він робив перші кроки на будівництві. Після випускного на Тамілу чекало несподіване зізнання, і дівчина без вагань погодилася на пропозицію коханого. Як годиться, познайомила свого Степана з батьками.
Вам також може сподобатися
У своє рідне село дівчина звикла добиратися електричкою. На той час вона тричі на день курсувала туди і назад. Але зі станції до хати треба було подолати ще кілометри зо три. Молодим ногам той шлях був доволі простецьким. От і цього разу, вже зі своїм судженим, Таміла поспішала знайомою дорогою до рідного дому. Звичайно, її думки раз по раз линули в ту мить, коли батьки вперше побачать її майбутню другу половинку. І від цього на щоках дівчини з’являвся сором’язливий рум’янець.
Тиха розмова та ніжні дотики рук заполонили той проміжок часу, який колись здавався довгим та нудним, коли з сумками пленталася до станції і навпаки. Закохані жартували, обмінювалися поглядами. Ні кострубата бруківка на дорозі, ні підступні ями та гомінкий вітер, що крутив та пригинав додолу молоді дерева обіч шляху, не заважали юним серцям насолоджуватися компанією один одного.
Ось і знайомі ворота, зелена хвіртка, за якою стежка вела прямісінько до веранди. Марія Петрівна з Семеном Івановичем тиждень готувалися до зустрічі, прибирали і куховарили, радилися, про що можна запитувати у майбутнього зятя, а чого не згадувати. Щоб, не дай боже, ще не ляпнути чогось зайвого, не осоромити дочку…
Утім, сільський хлопчина одразу їм сподобався. Наче жив по сусідству. Розбирався в господарських питаннях, знав і про оранку, і про жнива. А коли гостя повели показувати обійстя та землю, навіть дав кілька порад до ладу.
Весілля призначили на першу неділю липня. Святкувати постановили в Таміли. Зо два тижні метушилися родичі: різали свиню, коптили ковбаси, пекли солодке, гнали самогон… По сусідах збирали миски та келішки, просили скатертини, шукали дошки на намет та столи з лавками. Не менші клопоти були і в місті. Потрібно було сукню купити, фату, туфлі та все, що необхідне для молодих.
Нарешті – неділя. Таміла, одягнена, наче королева, раз по раз виглядала у вікно, чи не показався, було, Степан зі своїми. На вулиці, як на зло, дріботів дрібний дощ, перетворюючи землю надворі на слизьку ковзанку. Звечора намет прикрасили зіллям, ялиновими гілками, причепили заздалегідь куплений килим за спиною у молодят, розклали посуд, застелили святковими ряднами лавки. А як тільки розвиднилося, почали ставити холодні закуски та напої. Вже й гості почали сходитися, музики грали зустрічні марші… А молодого все не було. Піднесене очікування Таміли поступово витіснило хвилювання. А коли вже настав час йти до сільради на розпис, люди все голосніше почали перешіптуватися, плодячи одну погану версію за іншою.
Не з’явився Степан зі своєю свитою і через годину, і через дві. Гості потроху розходилися, зовсім вистигли голубці на плиті, холодець поволі танув на столах. Заплакану Тамілу не могли розрадити ні рідні, ні подружки. А та не розуміла, чому коханий так з нею вчинив. Зі зла під стіл полетіла фата, весільна сукня була заштовхнута на самий низ шафи. Услід за нею відправилися й білі туфлі.
Семен Іванович з кумом вже добряче хильнувши, жалілися один одному на життя. А мати від болю та сорому перед гостями, підраховуючи всю працю та витрати, місця собі не знаходила від розпачу.
Молодий раптово з’явився на подвір’ї наступного дня в обід. Пом’ятий костюм, скуйовджена зачіска свідчили про те, що і йому минулий день дався непросто. Марія Петрівна, її чоловік і сама Таміла мовчки спостерігали, як у хвіртку поволі заходили якісь люди з рушником, хлібом-сіллю, гільцем та торбами. Німа сцена тривала кілька хвилин, а потім Степан нарешті вимовив: «Ми вчора того… заблудилися трохи. Не в те село потрапили…»
Як виявилося, він забув, як називається Тамілине село. Пам’ятав лише, що на літеру «К». Та й був у ньому лише раз, їхав на електричці. І коли водій запитав, куди їхати, сказав назву, ніби схожу на ту, яку казала його кохана. Тож вся весільна юрба цілий день колесила по району, бо коли приїхала в назване ним село, ніхто не знав, де весілля. Образи поступово змінилися полегшенням, хтось побіг селом знову скликати гостей. Відкрили намет, всі дружно почали накривати столи.
Словом, весілля таки відбулося, хоча крізь сміх, гріх і сльози… Одягли молоду, кричали «Гірко!», танцювали, закушували та співали обрядових пісень.
З того часу минуло вже років зо сорок. У Таміли зі Степаном виросли син і донечка. Та про те весілля не раз згадують і вони, і родичі. Та й у селі десятим переповідають, як доля може людей потішити. Ця історія навряд чи повторилася б у наш час, коли у кожного в кишені є сучасний мобільний телефон.
