Вам також може сподобатися
Тетяна познайомилася з Дмитром у спільних знайомих. У чоловіка за плечима вже була служба в армії, в ракетних військах, участь в АТО – у 2015-2016 роках воював у Пісках на Донеччині…
«Народився і виріс він в сім’ї колгоспників в селі Доброгорща на Поділлі, – почала свою історію Тетяна. – Після школи два роки служив строкову службу в Цюрупинську (назва до 2016 року міста Олешки) на Херсонщині. А трудову діяльність розпочав на цегельному заводі в рідному селі, затим працював на хмельницькому хлібокомбінаті. Ми зустрілися з ним після того, як він захищав східні кордони країни від російських окупантів. У місцевому центрі зайнятості Дмитру як учаснику бойових дій дали можливість вивчитися на електрозварювальника. Тож рік він попрацював за новою спеціальністю. А потім у його і наше життя, як і життя мільйонів українців, увірвалася велика війна».
На той час у родині підростала донечка Аріна. А старший син Тетяни від першого шлюбу дуже швидко знайшов спільну мову з новим татом, який став для нього підтримкою і надійною опорою.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро одразу ж вирішив, що буде захищати рідну землю від рашистів, – каже Тетяна. – Тим більше, що мав бойовий досвід. Тож 28 лютого 2022 року пішов до військкомату. А з речами він вже вийшов з дому 1 березня. Спершу поїхав до Коломиї, де формувалася його 10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс», а через кілька днів разом з побратимами вже захищав Київщину. Так минули березень, квітень, травень. Поки остаточно не вигнали російську нечисть з Бучі, Ірпеня, Макарова, Гостомеля…»
Вже звідти Дмитро потрапив на східний фронт. До серпня 2022 року захищав Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Бахмут, Вугледарську ТЕС… Тоді дали коротку десятиденну відпустку, навідав рідних і повернувся до побратимів.
«Попри те, що Бог милував чоловіка, рятував від поранень, все ж не обійшлося без кількох контузій, – пригадала Тетяна нелегкий бойовий шлях чоловіка. – Та у шпиталі був максимум один день: прокапали – і знову на передову. Бойовий медик видав знеболювальне, заспокійливе. Потім розповідав, що якось пів дня простояли в окопі на колінах через шалений ворожий обстріл. Думали, що вже не виберуться…»
Наступного року Дмитро Корчак перевівся в ракетні війська. Став навідником 19 ракетної бригади «Свята Варвара». Підвищував військову майстерність на Волині, Дніпропетровщині, Рівненщині. Затим вісім місяців, до серпня цього року, ніс службу на кордоні з Білоруссю.
«На початку серпня їм наказали швидко збиратися та вирушати на Сумщину для підтримки нашої артилерії, – пригадує Тетяна останній шлях свого воїна. – Але, як виявилося, їх відправили на Курщину. Попередили про це в останній момент. 26 серпня під час мінометного обстрілу Дмитро отримав важке поранення в голову. Його терміново доправили до Сумської лікарні. Проте через потужні обстріли міста евакуювали до Києва, а згодом перевезли до Тернополя. Весь цей час чоловік був у комі. Хоча й дихав самостійно, почалося запалення. І 9 вересня, так і не прийшовши до свідомості, він помер».
Дружина супроводжувала чоловіка ще від лікарні у Сумах. Надіялася на диво, хоча лікарі вже тоді попереджали, що його стан доволі важкий і шанси на одужання – мінімальні.
Аріні невдовзі має виповнитися сім років. Сказати їй, що тата більше немає, Тетяна наважилася через кілька днів після похорону. Дівчинка дуже любила свого тата, а вона для нього була цілим всесвітом. Нині все нагадує про найріднішого: й іграшки, які він дарував їй, і речі, придбані з ним, і багато всього, що оточує її вдома. Арінка знає, що він – Герой, що зараз він на небі і звідти спостерігає за нею та оберігає. Дівчинка ходить з мамою до нього на могилу і не дозволяє плакати.
«Вона сама спочатку дуже плакала, а тепер підтримує мене. Вона якось дуже швидко подорослішала, стала мудрішою. Важко переживає втрату син, який за вісім років дуже зблизився з Дмитром. Нічого вже не вдієш. Потрібно жити далі. Заради дітей… Ми всі дуже сумуємо за чоловіком і татом. Немає хвилини, щоб не думали про нього. Тим більше, так багато довкола нас нагадує про нього. Дмитро мріяв на старість купити будинок в селі, трактор, обробляти землю, ходити на риболовлю. Він дуже полюбляв тишу. Міський гамір його втомлював. Але не судилося».
Дмитра Корчака поховали в рідному селі. Йому назавжди залишиться 39 років. 6 грудня біля церкви в Доброгорщі відкрили пам’ятну дошку на честь Героя.
