Ровесниці їй заздрили завжди. Спочатку в школі, тоді у виші. Ну дуже вже Іринка вражала своєю неймовірною красою, якоюсь вишуканою аристократичністю. А що вже навчання їй вдавалося: майже зі всіх предметів представляла школу, а згодом й академію на олімпіадах-конкурсах. Прихильниками обростала з садочка. Не існувало, певно, серед її оточення хлопчика, який не був би у неї закоханий. Утім, на відміну від більшості подруг, їй були нецікаві ні веселі компанії, ні вишуканий брендовий одяг, ні модні тусовки. Не приваблювали її й салони краси, не розуміла штучності.
Тож не дивно, що з кожним роком мала все менше друзів. Декому було нецікаво із «заучкою», дехто розумів, що не дотягує до рівня її обізнаності й начитаності, ерудованості й кмітливості. А коли познаходили половинок, побоювалися, щоб та не відбила, тому зводили спілкування до мінімуму. Тож залишилися поруч лиш дві подружки. Справжні. Аня й Тоня були Ірині навіть ближчими, ніж три рідні сестри.
Вам також може сподобатися
І лиш вони обидві знали, що не холодне Іринчине серце, як вважали всі і вже навіть рідні. Вона таки кохала. З молодших класів. Красеня однокласника Вову, який аж надто захоплювався історією. Він, як і решта хлопців, теж їй симпатизував. І навіть вчителі пророчили двом шкільним красунчикам велике кохання, як мовиться, до гробу. Утім серце того в випускних класах полонила молоденька вчителька, яка прийшла до них одразу після вишу.
Ох і гарно ж залицявся Володя! Олена Ігорівна розуміла, що він дитина, тому не мала жодного бажання дискредитувати себе недоречною поведінкою на першому робочому місці. Утім, серце – таки не крига. Про їхні стосунки не говорили лиш ліниві. Не обговорювала їх одна Ірина – боліло. Проте не видала себе й найменшим натяком. Ніколи не здогадувався про почуття дівчини й сам Володя. Він ж бо перший їй побоявся запропонувати зустрічатися. Знав від усіх, та й бачив: вона якась неприступна, навіть відлюдькувата. То нащо, думав, й собі бути у когорті неприйнятих гонорівкою.
І хоч дуже впиралися батьки проти стосунків сина-одинака з на п’ять років старшою вчителькою. І хоч викликала директорка «педагогиню неприпустимої поведінки», як мовиться, на килим. Гарячі серця, попри ледь не вселенський спротив, а може, все ж підсилені отим несприйняттям, а отже – бажанням діяти всупереч, загорялися все міцнішим коханням.
Одружилися одразу після школи. Вовині батьки презентували молодятам не лише квартиру в новобудові в центрі міста і автівку, а й невеличку кав’ярню. В армію хлопець не пішов за станом здоров’я. Здобувати вищу освіту, хоч як наполягали батьки, не взявся через сімейні обставини. Й року не минуло, як лелека приніс Софійку. Тож рутина, сімейні приємні клопоти, розкручування бізнесу майже не залишили часу на спілкування з друзями-однокласниками.
…Коли всі збиралися востаннє, через п’ять років після закінчення школи, однокласники зауважили, що колись гордий, самовпевнений, все ще напрочуд начитаний і ерудований, залюблений в історію Вовчик, як мовиться, надійно сидить під дружининим підбором. Хоча це навряд чи когось здивувало: колишня вчителька – нині підприємиця – виглядала аж надто доглянутою, випещеною, витонченою, модною.
…З початком повномасштабного вторгнення Ірина стала активно волонтерити. З такими ж небайдужими, як сама, їздила й на передову, й у шпиталі, доставляючи найнеобхідніше. Оскільки працювала у відомій туристичній фірмі перекладачем, мала багато друзів за кордоном. Ті долучалися до найрізноманітніших зборів, щоразу збільшуючи коло охочих допомогти.
В Ірі щось зламалося. Не могла прийняти, зрозуміти, виправдати тих, хто тікав за кордон замість того, щоб брати зброю до рук. Чомусь несвідомо почала зневажати таких. А їх так багато виявилося і в оточенні, й навіть серед родичів. Від кращих подруг, які чекали вже чоловіків з війни, дізналася, що поїхав Вовчик з родиною до Польщі. «Як же я могла стільки років помилятися в людині», – запитала чи то себе, чи, може, Всевишнього. Проте ця новина замість засмутити – заспокоїла. Вона врешті відпустила свого єдиного Вовчика. Назавжди.
«Як же я могла стільки років помилятися в людині», – запитала чи то себе, чи, може, Всевишнього. Проте ця новина замість засмутити – заспокоїла. Вона врешті відпустила свого єдиного Вовчика. Назавжди.
Коли у квітні 2023-го Іра з дівчатами вчергове повезла смаколики у шпиталь, чомусь від ранку не покидало незнане досі відчуття. Навіть не розуміла, на що його списати. «Іро, ти?» – почула до болю знайомий голос. Обернулася. На дивані в лікарняному коридорі сидів Вова. Поряд сперті милиці. Приглянулася: перебинтовані ноги. Не за віком посивілий і виснажений. «Чому тут?» – запитав, зрадівши зустрічі. «Я – то не дивно, – відповіла зніяковіло. – От ти тут як?».
Вова розповів, що вивізши в перші дні війни родину до Польщі, придбавши там житло, став збирати-закуповувати ліки, бронежилети, термічку, тактичку… Відправляв хлопцям. Влаштувався далекобійником, благо мав відповідну категорію.
Олені Ігорівні не подобалося, що шалений відсоток від заробітку чоловік розподіляє на армію. Звикла до розкішного життя і його постійної уваги, тож і вимагала від коханого, аби закинув всю цю справу.
…В Польщі Вова побув недовго. А ось на нулі – вже достатньо. Вистачило навіть для того, щоб на вимогу дружини офіційно розлучитися. Залишив їм з донькою там будинок, скидає на карточку гроші. «Я не зміг інакше, розумієш? – запитав, підсумовуючи довгу розмову-сповідь. – Як би я потім внукам дивився в очі?» «Таки я не помилялася впродовж усіх оцих років», – зігріла себе думкою патріотка.
За місяць Вова повернувся на фронт. Іра продовжує волонтерити і…чекати. Вже в ролі нареченої. Бо безіменний палець правої руки гордо прикрашає каблучка з діамантом.
