Попри те, що храми української церкви зайняті ворогами, а деякі спаплюжені, духовенство Донецько-Маріупольської єпархії ПЦУ переконане, що вони обов’язково повернуться у вільний український Донецьк. А поки разом з прихожанами та духовенством інших конфесій займаються соціальним та капеланським служінням, наближаючи нашу Перемогу.
Благодійна діяльність та соціальне служіння для митрополита Донецького і Маріупольського, керівника Донецької єпархії ПЦУ Сергія (Горобцова) справа не нова. У парафіях єпархії завжди займалися благодійністю, допомагали нужденним. А сам митрополит очолює синодальне управління соціального служіння Православної Церкви України. «Ми першими в Україні серед православних єпархій у 1999 році відкрили хоспіс — Будинок милосердя, в якому мешкали понад 1000 людей похилого віку та ті, хто потребує опіки, — розповідає владика. — Усі члени нашої команди навчалися за кордоном, як фахово надавати паліативну допомогу. Адже для цього треба бути підготовленим і морально, і духовно, і фізично».
Православній церкві Київського патріархату непросто було розвиватися на сході країни. Так, звичайні мешканці радо приймали українських священників, хотіли молитися рідною мовою. А ось тамтешня влада не завжди була прихильною. «У Донецьку було складно зареєструвати релігійну організацію, яка належить до ПЦУ, тому що та влада визнавала лише московський патріархат і всіляко сприяла будівництву їхніх церков, — розповідає священник. — І тільки ми знаходили земельну ділянку, де б хотіли побудувати церкву, каплицю чи кафедральний храм, як обласна архітектура, обласний відділ у справах релігій робили все, щоб ми не могли зареєструвати парафію чи отримати земельну ділянку. Навіть малому і середньому бізнесу забороняли допомагати українській церкві. Попри це, у нас було дуже багато прихильників, які розуміли, що за нами правда. І вони допомагали нам таємно. До прикладу, Тельманівський, а нині Бойківський район. Там було понад 30 парафій ПЦУ і лише три парафії церкви московського патріархату. На тій території мешкали переселенці з-під Польщі, із заходу України, яких переселили сюди під час операції «Вісла». Це культурні освічені українці, які знали національні традиції і намагалися передати їх дітям й онукам. Так за підтримки проукраїнсько налаштованих мешканців ми побудували багато церков, кафедральний собор, єпархіальне управління. У наших храмах було багато молоді, інтелігенції. Майже при кожній парафії діяли недільні школи як для дорослих, так і для дітей. Тобто це була не просто церква, це був справжній український осередок». Так тривало до 2014 року.
«У 2014 році наше єпархіальне управління захопили, — продовжує священник. — Мені зателефонували знайомі з Національної поліції та районної ради. Кажуть: «Владика, за Вами вже поїхали, Вам потрібно терміново виїжджати». Ми зі священниками були вимушені виїхати у Маріуполь».
На новому місці теж збудували багато храмів, благодійну їдальню, унікальний кафедральний собор. «За монументальним живописом цей собор внесений до Книги рекордів України. Він повністю розписаний Петриківським живописом, — згадує життя в Маріуполі владика Сергій. — У Маріуполі також займалися соціальним служінням, допомагали нужденним, вимушеним переселенцям, знедоленим, хворим. Я рукоположив багато військових капеланів, які на лінії фронту підтримували український дух нашим воїнам. Ми мали багато планів і задумів».
Однак настало 24 лютого 2022 року. «Ніхто не думав, що може скластися ситуація, що такий форпост, як Маріуполь, захоплять рашисти, — продовжує розповідь митрополит. — Я вірив, що наші відвоюють Маріуполь, і цей жах швидко закінчиться. Проте сталося найстрашніше. Коли почалася окупація Маріуполя, я благословив наших священників, у першу чергу військових капеланів з родинами, щоб виїжджали. Також порадив, щоб священнослужителі розповіли парафіянам, що для того, щоб зберегти життя, потрібно усім виїхати з міста. Так, храми, будинки, речі – все це дороге для нашого серця, але якщо на терези поставити приміщення і людське життя, то зрозуміло, що потрібно рятувати життя — своє, рідних та близьких».
А загарбники нищили все на своєму шляху. Вони руйнували школи й лікарні, бібліотеки і храми. З кафедрального храму, де були зібрані унікальні підручники, книги про українство та Україну, вони все винесли і спалили. За кілька тижнів, зайшовши у собор у Волновасі, російські військові привселюдно спалили українські рушники. Храм також облили соляркою і підпалили. Так само вони вчиняли у кожному храмі – виносили на вулицю і привселюдно спалювали рушники з ікон.
«Наші храми тепер там, де ми»
Так з Маріуполя митрополит разом із духовенством переїхали до Дніпра. І сьогодні Донецька єпархія ПЦУ не має храмів ні у Донецьку, ні в Маріуполі. Та отець Сергій переконаний: «Наші храми тепер там, де ми». І у Дніпрі священники продовжили соціальне служіння, згуртувавши навколо себе спільноту. «У Дніпрі ми відкрили один з найбільших в Україні волонтерських центрів «Доброго ранку, ми з Маріуполя», — розповідає про сьогодення єпархії владика. — Я сюди тимчасово перевів єпархіальне управління. Протягом двох років ми допомагаємо вимушеним переселенцям, які внаслідок війни втратили житло, близьких, рідних, роботу, але не втратили надії та любові до України, не втратили віру у Господа Бога та людську порядність. Щодня ми надаємо допомогу 200-500 родинам: продуктові набори, засоби гігієни, медичні сертифікати, за якими можна безкоштовно пройти обстеження в одній із клінік Дніпра, отримати необхідні медикаменти. Допомагаємо ковдрами, теплим одягом, взуттям. Також у нас є юрист, який надає людям правові консультації. Маємо соціального працівника. Ну і безпосередньо наші священники надають моральну підтримку. Адже завдання священника – не лише відслужити службу, молебен, свічку поставити чи хрестом поблагословити. Найголовніше – це поспілкуватися, морально підтримати людей тоді, коли їм складно».
«В Донецьку, Маріуполі ми були насправді дуже щасливі. Мріємо та віримо, що ще повернемося до рідного краю. А зараз працюємо на Перемогу», — каже митрополит Сергій.
Активно допомагають священники єпархії і нашим військовим. «Це – пріоритет в нашій роботі, – каже владика Сергій. – Я майже щотижня відвідую населені пункти Донецької області, прифронтову територію. Ми допомагаємо бронежилетами, теплим одягом, взуттям – усім, крім зброї. Бо для нас, духовенства, зброя – це слово Боже, це хрест, проповідь».
У синодальному управлінні соціального служіння є відділи, які займаються евакуацією поранених – як військових, так і цивільних, надають допомогу нашим шпиталям, тому що не завжди держава має можливість закупити якісь дорогі медичні препарати. «Ми шукаємо спонсорів, друзів в Україні і за кордоном, звертаємося до партнерів по соціальному служінню, – розповідає священник. – Я вже 30 років займаюся соціальним служінням. Тож маю багато друзів, партнерів, знайомих в усьому світі. Дуже багато моїх друзів очолюють служіння в інших конфесіях. Ми дружимо з протестантами, греко-католиками, римо-католиками, разом працюємо в нашому хабі. Хоч ми служимо в різних канонічних, богословських доктринах, але сьогодні для України настав такий час, що усіх нас, абсолютно різних, об’єднують дві речі – любов до Бога і до України. Намагаємося бути корисними для української спільноти. І це унікальна модель в Україні співпраці представників різних конфесій: ми не сперечаємося, чия релігія краща, а любимо свій народ. Ми намагаємося після себе залишити щось добре, чисте, світле. І цього хоче Бог – щоб ми усі були друзями, братами і сестрами. А дияволу потрібно, щоб ми усі розсварилися. Тому ми намагаємося служити Богу і своїм прикладом допомагати і служити Богу і українцям».