«Юлю, навпроти нашого обійстя лелеки гніздо будують», – зателефонував Віктор дружині у пологове, коли та якраз народила первістка». Було це на Теплого Олекси, 1999-го. «Знаєте, на тій вулиці чомусь ніколи не гніздилися бусли, – пригадує жінка. – А зі з’явою нашого Олексійчика поверталися до облюбованого місця щороку. Як же радів він змалечку тим червонодзюбикам, що, ледь зіп’явшись на ніжки, життєствердно курликали з гнізда, як тішився ними. Після загибелі сина осиротіло й розвалилося гніздо».
Олексій Савранський народився у Ладижинці на Уманщині. Від батька-ветеринара перейняв надзвичайну любов до тварин. Змалку безстрашно підходив до корів, кіз, коней, птиці, завжди гладив незнайомих собак (аж в мами серце затерпало), підгодовував пухнастиків. «Не встигала я на хвильку обернутися, як ковбаса з бутерброду вже була в кішки», – пригадує ненька Юлія Юріївна. З пелюшок був непідробно мужнім. Впаде, бувало, кров тече із здертих колін, а він міцно затисне руками й, щиро дивлячись у вічі, запевняє: «Все добре, матусь». Був добряком, весельчаком й дотепним жартівником. Не вмів ображатися. Після того як добре «вхопить» після притаманних хлопчакам пустощів, максимум за пів години вів себе, як нічого не сталося. Кохався в українські пісні й навдивовижу гарно малював. Такі мікроскопічні деталі у зображеній техніці відтворював.
Олексій був у п’ятому класі, молодший братик Андрійко у першім, коли переїхали з ненькою й вітчимом в Іллінці на Вінничину. Неблизький шлях до школи хлоп’ята долали велосипедами. «Виглядаю якось з вікна, – гортає сторінки короткого, як спалах зірки, синового життя жінка з вирваним серцем. – Альоша щось більше за себе волочить. А поїхав ж бо в школу». «Її хтось викинув, – ніс стару вагітну вівчарку, кинувши в рові на півдорозі свого двоколісного. – Нехай живе у нас». Коли, чотири роки там проживши, продавши будинок, поверталися знову до Ладижинки, вітчим констатував, що ні собаку, ні чотирьох цуценят, що та привела, узяти немає змоги, затятий зоозахисник зумів прилаштувати усіх в добрі руки. Він завжди умів домовлятися і з малим, й зі старим.
Саме від Едуарда, вітчима, хлопець перейняв хист до авто-, мототехніки, вміння ремонтувати, збирати, фарбувати, реставрувати… Усі четверо діток (згодом лелека приніс ще Юрася й Валюшу) охоче допомагали по господарству, якого вдома завжди вистачало. «Я, хоч і вчителька за фахом, ніколи не змушувала дітей ідеально вчитися, – ділиться Юлія, – пріоритетом було, щоб стали справжніми людьми».
По закінченні школи хлопець здобув фах повара-кондитера. Півтора року працював в одній зі столичних піцерій кур’єром.
«22 листопада 2020 року Олексій прийшов з армії, служив у Миколаєві, в морській піхоті, – вкотре проживає щасливі миті мама. – Гарний, змужнілий, статний. Пішов жити у будинок батька, який уже тривало в Чехії (саме на тім господарстві гніздилися бузьки). Влаштувався оператором на АЗС. Закохався в красуню й розумницю Оленку. Почали зустрічатися. Надумав завести господарство. Взяв у нас козеня. Що я не плакала, що не просила, щоб залишали те село й їхали до батька на закордоння, не хотів. Якось подався до Умані на базар. Звідти повернувся з рудим цуценям, простяком таким. «Диви, яка красуня, матусечко, – аж сяяв від щастя. – Точно така, як була у бабусі й дідуся улюблениця мого дитинства Рона. Так її і назву». Згодом Оленці подарували пелехатого цуцика. Ічі його назвали. Рона була на прив’язі. Ічік ж ходив або їздив з сином на зміни на заправку».
…А з початком великої війни Олексій Савранський, як і багато його армійських друзів та родичів, пішов до військкомату. «У мене велика родина, – казав у виправдання ще зовсім юнак, – по всій Україні. А я служив. Тож мушу захищати». Сказали чекати дзвінка. «У липні завезли сина з речами до військкомату, – втирає сльози ненька. – Не встигли повернутися, я лиш сіла з колегами кікімори плести, як набрав, що його поки завернули. Сказали усунути незначні недоліки зі здоров’ям. Наступний день з’яви з речами був уже в січні. Старостат допоміг з нехитрою амуніцією. Знову завернули. Сказали чекати наступного набору: саме той буде у десантно-штурмові, куди Альоша й поривався. Його щось відвертало від тієї війни, розумієте. В лютому таки забрали. Коли в Житомирі почали формувати списки на відправку на навчання до Великобританії, Олексію якраз не вистачило одного місця. Утім перед самою відправкою місце знайшлося. Взяли Льошу. Та на кордоні така катавасія була з документами: знову щось не пускало».
Здібного веселуна дуже полюбили тамтешні інструктори. Тож коли через 35 діб відправляли навчених бійців в Україну, один з них зняв із себе й підписав на згадку хлопцю власну фуражку. «Матусю, можна ще навчатися у Великобританії, – зізнався неньці. – Але то вже або на медика, або на сапера, або на командира. Перші два точно не для мене, а командиром бути не зможу, бо ніколи не знайду слів, щоб повідомити рідним про втрату…» Братам й сестричці наказав вчити мову, бо пообіцяв, що після Перемоги неодмінно повезе їх у Великобританію.
Уже наступного дня по поверненні відправляли з частини на передову. «Ви можете приїхати в Умань на заправку? – запитав. – Нас везтимуть тудою. Я дуже-дуже проситимусь, щоб дали хвильку побачитись, а як не вдасться, то хоч з вікна». «Ми усі: я, чоловік, діти, бабусі — напхалися у жигулі. Оленка чекала в Умані, вона ж бо там навчалася. Дали рівно хвилинку, – не знають стримку болючі сльози. – Він кожного з нас обійняв. Чи знав тоді, що то востаннє?»
Згодом зателефонував неньці, розповів, що їх чотирьох відібрали у розвідку, решту повезли далі. «Я тішилася з цієї новини, – кусає від туги губи Юля. – Андрій ж мій сказав, що то недобре».
«Чоловік племінниці відправив Олексію розвантажувальний жилет, плитоноску, іншу амуніцію, на що ми всією родиною збиралися. Як він радів, що все підійшло, що дуже якісне, коли отримав це на другий день Великодня 2023-го. «Розбудиш мене, мамо, о другій ночі, – попросив того ж вечора. – Йтимемо на завдання. А знаєш, рідна, одного з нашої четвірки вже нема». Коли набрала в зазначений час, розповів, що не спали, пили каву, говорили. Благословила й сказала, що чекатиме дзвінка. «Мамо, у нас військові під вікнами», – сказали діти, коли в четвер пекла паски на провідну неділю. Вони принесли похоронку…
…Незадовго перед війною лелеки викинули з гнізда пташеня. Олексій підібрав, виходив. «Заберіть до себе, воно житиме», – попросив вітчима. Не гніздяться більше біля тієї, з дитинства улюбленої, з якої пішов на війну, хати лелеки. Проте той, врятований, досі приліта. А Ічі досі ходить на заправку. Чекає. Не розуміє, чому ж так довго не заступає на зміну Олексій. Це про нього, справжнього, відданого, українського Хатіко, що не втомлюється виглядати господаря, не так давно писали ледь не всі українські медіа. Рону ж забрали до себе батьки. «Уявляєш, Оленко, які у нас будуть гарні діти, – завжди замріяно жартував. – Ти красуня, та й я нічого такий». Не буде. Війна розпорядилася по-іншому.
«Я так просила, вклякнувши біля плащаниці, щоб син повернувся додому… Чому ж я не сказала, щоб живим?» – шукає свою провину в війною сотворенім горі безутішна ненька з назавжди вирваним серцем.
Десь за пів року після загибелі Олексія Юлія перейшла на синів телефон, в якому збереглися усі його контакти. І якось, будучи з дітьми (адже хореограф) в Звенигородці, знайшла номер «Сергій. Звенигородка». Набрала. Пояснила хто. То був побратим, з яким разом навчалися за кордоном. Зустрілися. Він і розповів неньці останні хвилини життя кровиночки.
«Поки не було пам’ятника, ходила на могилу щодня, – мовить виснажена страшним болем жінка. – Зараз – через день. На звороті холодного граніту увіковічнений скрін з його переписки, де він пояснює, що сидіти вдома, коли йде війна, просто не міг. Таким він був. Таким назавжди лишиться. В серцях. У пам’яті. В думках». І дай лиш Бог, щоб тільки недаремно.