Уже 2 березня 2022 року 37 членів Болградської міської організації інвалідів «Вікторія», що на Одещині, зібралися у фойє районного Будинку культури. Сидіти в домівках, коли підступний ворожий чобіт підступно вдерся на рідну землю, не могли. Вирішили плести маскувальні сітки, щоб берегли наших Захисників і техніку. За основу першої слугувала звичайна рибацька. Різали ж простирадла, придбані в секондхендах речі. Призвичаювалися, вчилися, адаптовувалися. Долучалися небайдужі містяни. Перша сітка, 3 на 4, якою вкрили блокпост, виготовлялася більше тижня. Коли закінчувався одяг потрібних кольорів, спеціальною фарбою фарбували наявний…
З того часу невтомні Вікторіївці сплели близько шести квадратних кілометрів такого потрібного нашим бійцям маскування. Щоправда, уже призвичаїлися, поділили обов’язки, як мовиться, вдосконалилися. Потужна болградська волонтерка Оксана Кілафли закуповує їм основу для сіток й тканину в рулонах. Довелося змінити кілька приміщень і знову повернутися в районний Будинок культури. Це гарний знак, констатують: звідки почали, там і завершуємо – отже, Перемога скоро. Щоправда, нині тих, хто не втомився плести захист, залишилося 23. Плетуть в три зміни: хтось по понеділках і п’ятницях, хтось по вівторках, четвергах. Хтось ріже, хтось в’яже. За розмовами-міркуваннями й роботою і день збігає.
«Раніше наша організація чимало заходів організовувала, – розповідає керівниця «Вікторії» 75-річна Тетяна Бажалюк. – З ковідом мусили припинити будь-які збори. Утім, велика війна знову зібрала до купи всіх тих з нас, хто може і хоче допомогти війську. Нині команда налічує 78 осіб, 30 відсотків – пенсіонери, решта – люди з обмеженими фізичними можливостями».
Тетяна Іванівна очолила організацію інвалідів у 2017-му. Оскільки все професійне життя жінки пов’язане з бібліотекарськими хлібами, людина вона доволі творча, командна. З чоловіком, який трудився шахтарем, понад тридцять років жила в Казахстані. Повернутися до рідного Болграда змусили недуги батьків: і батька, й неньку паралізувало. Тож вже більше чверть століття, як жінка повернулася на батьківщину. У Болграді нині проживають обидва сини з сім’ями. Півтора десятка літ спливло, як відійшов у засвіти коханий чоловік.
«Повертаюся я нещодавно з Ізмаїлу, а навпроти їде військовий транспорт, накритий маскувальною сіткою, – розповідає жінка. – І так стало тепло на душі. Адже ми робимо добру справу. Так, це виснажливо. Так, хочеться відпочити. Але ж бійці на війні хіба не втомилися? Тому ми з ними аж до Перемоги. А найвищою нагородою для нас є їхні подяки. Нещодавно на зустріч з нами приїздив командир одного з підрозділів. Який же він гарний, дужий, статний, молодий! Так хочеться, щоб уже всі діти повернулися додому. Живими. До слова, на жаль, у однієї з наших членкинь Олександри Бюльгер страшне горнило війни забрало зятя. Троє діток у Захисника залишилося. Зараз дружно молимося, аби знайшовся живим син нашої Галини Головко, який зник безвісти. Війна приречена сіяти біль, смерть і сльози. Тому мусимо робити все від нас залежне, щоб це пекло закінчилося швидше».
Їх не спиняють ні дощ, ні сніг, ні спека, ні мороз. Їм треба наближати Перемогу. Бо їхній захист береже бійців.