Нагороди під склом. Кожна має свою історію. За кожною – легендарний подвиг, що відлунює гордістю й болем. Світлини. Від моменту народження до останнього приїзду додому «на щиті». Відео. Серед яких відзначення 31-го дня народження на позиціях. Останнє інтерв’ю, де Максим Вовк розповідає про тоді для нього крайній аж надто кривавий й пекельний бій, коли пропахло кров’ю й порохом повітря, коли, як невмируща сатана, попри шквальні обстріли й гранати попід самі ноги сунули орки, а вони не віддали позицій, коли він, старший вогнеметник, відстрілювався сам (засікли напарника й «затрьохсотили»), коли вправно подавав гранати й ріжки побратим «Батя», а з повітря підсобляли дрони… Позицій тоді не здали, не посунулись й на міліметр, накосили орків. Тоді отримав відзнаки міністра оборони України «Золотий тризуб» й командира ВЧ-А-4355 – нагрудний знак «Лютий, коли спровокований». Все це й чимало інших заслужених вагомих нагород зберігається в батьківській хаті у Кривому Розі. Єдиний син подружжя Вовків Максим знайшов вічний спочинок на тамтешньому секторі Почесних поховань 31 травня 2025 року.
Максим народився 13 липня 1992 року. «Нелегкі для країни часи, – ворушить спогади мама, – ми з чоловіком, працівники Криворізького заводу, докладали максимум зусиль, щоб наша кровинка нічого не потребувала».
Вам також може сподобатися
Хлопчик з дитинства зростав надміру добрим і напрочуд подільчивим, завжди поспішаючи на допомогу тим, хто потребував. Щоліта на канікулах гостював у Лубнах, на Полтавщині, у бабусі з дідусем по татовій лінії. Дуже любив бувати в родині татового брата й допомагати бавити двоюрідних сестричок. Захоплювався спортом, надто рукопашним боєм й карате, здобуваючи вагомі розряди. По закінченні металургійного ліцею й політехнічного технікуму перспективний юнак здобув фах інженера-електромеханіка у Дніпровському національному університеті залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна. «Якраз здавав державний екзамен, коли наша Світланочка, невістка, народжувала нашого онучка Дімчика, – гортає далі ще такі щасливі спогади Валентина Вікторівна. – Це був 2013-й».
Працював за спеціальністю. На початку 2022-го з хлопцями-однокурсниками надумали чкурнути на заробітки за кордон. Однак почалося повномасштабне вторгнення. Максим Вовк, хоч не мав за плечима строкової служби, після відповідного навчання у Львові гордо доєднався до «Вільних левів» 217 батальйону 125 окремої важкої механізованої бригади. Тож з червня 2022 року в оборонця з позивним «Вовк» почалися фронтові дороги. Щоновий день гартував, випробовував на міцність й витривалість, ніс в собі нечуваний страх і нестерпні втрати, проте збагачував новим досвідом, нагороджував справжніми друзями-братами, вчив цінувати життя, кожну мить й найрідніших.
Першим у воєнній карті безстрашного оборонця став Краматорськ. «Городи копаєм», – жартував з батьками, коли рили окопи. Далі Донецький напрямок: Лиман, Торецьке… Не ділився реаліями, лиш вряди-годи, вдосталь надивившись, з лишком переживши, міг прохопитися, як направду страшно, коли на тебе суне танк, а ти до поясу встряг в траншею, що звідусіль сипле землицею, й молишся – і дивним чином танк розвертає смертельне дуло в інший бік; як обстрілюють фосфором й витравляють газами, як не виживають новачки…
Після нетривкої ротації на Житомирщині за Донеччиною почалася Харківщина. «Син не приховував, що війна мутує: дрони прилітають скрізь, сховатися від них чи передбачити приліт фактично неможливо… Проте приємно було читати у синових нагородах, що він мав високі показники у службі, досконало планував та проводив десантно-штурмові операції, виявляючи при цьому особисту хоробрість, завжди думав про збереження життя і здоров’я військовослужбовців, своїх побратимів, – пекельні материнські сльози вкотре зрошують сіллю пошрамоване серце. – Як ми чекали 10-12 діб без зв’язку, коли виходив на позиції. Боже, скільки було у нього контузій. Чи не кожен вихід останнім часом. Вже не приховував, що кожен наступний вихід складніший за попередній – дронова ера… Тому нерідко прощався. Якось їздили до нього у шпиталь у Барвінкове на Харківщину… Син був поранений і має нагороду за поранення. Дуже мало й рідко вдавалося йому приїздити додому. Востаннє був у квітні 2025-го. Натішився сином. Обходив з ним найулюбленіші місця… Скинув відео, що мають заходити на позицію. Невдовзі: що ще не там, бо не можуть вивезти звідти хлопців через безперервні ворожі обстріли. Так кілька разів. Нарешті вони зайшли. А коли по закінченні умовного часу телефон приречено мовчав, паніка не давала прийти до тями. Чоловік заспокоював, мовляв, можливо, їх не можуть вивезти, як попередню групу. А потім зателефонували: «Макс їде на щиті». 25 травня вночі вони виходили з позиції і за сім кілометрів до села, де базувалися, в автівку влетів дрон. Син завжди сидів попереду, а цього разу сів ззаду. Завжди казав: «Головне, щоб руки чи ноги не відірвало». Відірвало. І те, і те. Хлопці рятували, зі стабпункту везли до лікарні, проте потужна крововтрата шансів не залишила: 26 травня серце зупинилося».
«Хлопці, – звертався до тих, хто в тилу, під час одного з інтерв’ю, – якщо ви не прийдете нам на допомогу, то ми скоро закінчимося». Внесок «Вовка» в наближення нашої Перемоги – неоціненний. Тому, на знак вдячності й безмежної шани, підпишімо петицію, що за цим посиланням:https://petition.president.gov.ua/petition/262098
