Сон… Який чудовий сон порушив мій передранковий спокій. Бабуся… Вона знову до мене приходила. Тихо присіла на краєчку ліжка, довго-довго дивилася. Погляд був сумний, проте усміхнений. А потім почала розпитувати про все: справи, життя. І все розпитувала, наче боялася, що не встигне щось почути, наче кудись поспішала. Про себе майже нічого не сказала, лише те, що сумує.
А я, навіть уві сні розуміючи, що це сон, поспішила розповісти, поділитися всім: і тим, що дім – пустка, і тим, що душа – сам біль. Відчула поруч її тепло… і прокинулася. Темна тиша, а в голові кружляють останні її слова.
Вам також може сподобатися
…Мимоволі думками повертаюся в дитинство, яке в моєму серці живе разом зі спогадами про бабусю. Лагідна, усміхнена, спокійна. Вона була хорошою господинею і просто чудовою людиною. Вона з такою любов’ю, з таким теплом в очах розповідала мені щодня цікаві бувальщини. Чому ми зовсім не замислюємося над тим, що людину потрібно цінувати за життя? Бо колись, втративши лише раз, відчуваєш пустку. Обривається доля на струні, яка більше не заграє. Проте весь час болісно пронизливою струною бринітиме в наших душах.
Бабусю, де ж ти зараз? Кличу, ніби силую голос, хочу, аби все зупинилося і ти почула мене. Та крізь колючі терни глухої темряви ти мене не почуєш. Лише усміхаєшся у відповідь застиглою усмішкою з вічності. Перед очима постають знайомі серцю картини, боляче врізаються в свідомість і щемлять спогади. Тоді все навкруги завмирає, змовкає шум, не гріє сонце, зупиняється вода, не дує вітер – оживає лише пам’ять. Ось вона – така рідна і близька, а доторкнутися до неї і сказати, як вона мені потрібна, не можу.
Моя бабусю, десь загубилася твоя зіронька в імлі. Часом розумієш, розвівши руками, хто найрідніша тобі людина на землі. Бабусю, ти ніколи не скаржилася і нічого не жаліла для мене – ніжності, ласки й тепла. Для людей завжди робила добро – вдача в тебе така була. Скільки ти всього переробила – вишивала, шила і плела. А для мене, якби змогла, то й душу віддала. Ти пробач мене, моя бабусю, що від хвороб тебе не вберегла… Я так хочу до тебе пригорнутися – не вистачає мені твого тепла.
Хай що не кажуть, а справжнє життя – тут, на землі. Тут поруч людина, яку ти любиш, яку можеш обійняти, розцілувати і пригорнути до грудей. А там… мабуть, лише холодні зустрічі душ.
Аліна СЛЮТА.
