Вони познайомилися у 2004-му. Обидва відгукнулися на оголошення про набір добровольців для миротворчої місії в Іраку. Дмитро та Артем вже мали досвід армійської служби. Народилися і виросли на Миколаївщині, в населених пунктах неподалік. Один мріяв про кар’єру військового, інший полюбляв працювати з металом.
За рік служби в Іраку чоловіки чергували на блокпостах, брали участь в розмінуванні територій… Артем здобув фах кулеметника, його здібності дуже високо оцінювали. А Дмитро став досвідченим сапером-розвідником. У 2005 році обидва повернулися додому, їхній контракт закінчився. Хтозна, як би склалося життя Дмитра, якби його частину не розформували. Швидше за все, він продовжив би службу… У Снігурівці, де мешкав чоловік, роботи не було, тож він вирушив до Чехії на заробітки. Там влаштувався будівельником та відкрив для себе нову професію, здобув чималий досвід.
Саме там, у Празі, він познайомився з Ольгою. Дівчина приїхала до старшої сестри Олени і допомагала їй виховувати новонародженого сина Дмитрика. А коли вони повернулися в рідний Конотоп на Сумщині, Дмитро Волонтирець зробив Ользі пропозицію та залишився жити з нею. У 2009-му у них народився син Максим. А для сина сестри Ольги Дмитро став взірцем – хлопець у всьому прагнув наслідувати свого старшого тезку.
Через два роки провідати товариша приїхав Артем та одразу ж сподобав Олену, яка най той час вже розлучилася. Згодом вони одружилися.
«Дмитро працював виконробом у Києві, а вдома поступово втілював свою давню мрію – хотів відкрити цех з деревообробки, – почала свою історію Ольга. – І в 2013 році майже здійснив її. Проте наступного року грянула війна. У військкоматі Конотопа професійного військового не хотіли брати, порадили звертатися в Снігурівку. Але він подав електронні заявки, щоб зарахували до полків «Донбас» або «Азов». І першим відгукнувся «Донбас».
У липні 2014-го, через тиждень після проходження злагодження у Нових Петрівцях на Київщині, Дмитро вирушив на Донеччину. Брав участь у звільненні Артемівська (нині Бахмут), Лисичанська, боронив Дебальцеве й Іловайськ… Через рік, після здобуття нового фаху – аеророзвідника, перейшов на службу в «Азов». Волонтери допомогли придбати дрон «Лелека», і він став командиром групи. Проте часто виїжджав на завдання зі своєї основної спеціальності сапера. А згодом став командиром відділення розвідки».
У 2018 році Дмитро переніс операцію на серці. Її зробили в Києві. На той час його побратими готувалися до операції на Світлодарській дузі, і він дуже хвилювався за них. Після кількох місяців реабілітації він знову був на передовій, хоча ВЛК визнало чоловіка обмежено придатним та рекомендувало йому службу в тилу.
Після восьми місяців на фронті його частину вивели на відновлення та навчання. А вже 23 листопада Дмитро опинився в Маріупольській лікарні. Лікарі діагностували інсульт. Через два дні бійця не стало. Йому було лише 40 років…
Квартири, в яких мешкають сестри, навпроти. Тож рідні завжди були поруч, допомагали Ользі та Максиму пережити горе. Артем в буквальному сенсі став головним в родині. У них з Оленою підростала донечка Полінка, з ними мешкала бабуся Тетяна Леонідівна.
«Чоловік тоді працював у столиці сантехніком, а також мав роботу в кузні, – розповідає дружина. – Ковані вироби були його захопленням. Ми мріяли про будинок за містом, де б могли відпочивати всі разом. А він збирався оздобити його своїми кованими парканами, бесідкою, іншими гарними речами… Того ранку, 24 лютого 2022 року, він був у Києві. А ми з дітьми і мамою – в Конотопі. Все відбувалося дуже швидко. Наше місто опинилося у ворожій пастці, на околицях вже «господарювали» окупанти. Ми знали, що першими будуть шукати родини військових, тож були дуже наляканими, не знали, що нам робити. Артем доїхав до Ніжина, і потяг далі вже не йшов. Три дні він намагався добратися до нас. Врешті – на таксі, під обстрілами – таки приїхав.
Виїхати з міста нам не вдалося. Не знали, чи заведеться машина покійного Дмитра. Та й у мами проблеми з ногами… Тож вирішили залишатися вдома. Я зателефонувала знайомим, щоб у разі небезпеки надали нам тимчасовий прихисток…»
7 березня Артем записався в тероборону, став на облік, отримав зброю. З друзями одразу ж організували чергування на блокпостах. Зв’язок у місті був дуже поганим, тож рідні хвилювалися за нього, а він – за родину. У квітні прийшли наші війська, і стало трохи легше.
На Сумщині Артем прослужив до 10 лютого 2023 року, поки їхню 151-шу бригаду не відправили на Бахмутський напрямок.
«Я завжди чекала на його дзвінок. Він попереджав, що може бути кілька днів на завданні, проте потім неодмінно зв’язувався зі мною… Це сталося дорогою на Часів Яр. О 20.00 ми поговорили. Як вже потім дізналася від його побратима Володимира, вони їхали на виїзд. Зазвичай це відбувалося вночі або під ранок, однак того разу дочекалися вечірніх сутінків. Але їх засік ворожий дрон і навів артилерію. Обстріл тривав понад дві години. Коли Володимира поранило, Артем встиг надати йому першу допомогу та поспішив рятувати бойового медика. І туди прилетів снаряд…
Володя мені казав, що якби мій чоловік зостався біля нього, ймовірніше, залишився б живим. Проте він не міг не допомогти іншому побратиму».
Вранці мер міста у соцмережі виклав пост, в якому повідомляв про загибель шістьох тероборонівців з Конотопа. Олена ще сподівалася, що її Артема серед них немає. Можливо, він поранений… Але серце жінки ще з ночі відчувало тривогу. Вона лише посилювалася, бо чоловік не телефонував їй і не писав. А невдовзі їй принесли сповіщення…
Поховали Артема Михайленка поруч з товаришем – Дмитром Волонтирцем. Йому назавжди залишиться 42 роки.
Старший син Олени торік закінчив виш, отримав звання старшого лейтенанта та, як і дядько й тато, записався до «Азову». Нині він продовжує бойовий шлях рідних йому людей.
Максим та Поліна продовжують навчатися у школі. Хлопець теж задумується над майбутньою кар’єрою військового. В обох залишився від татусів скарб: інструменти для Поліни, якими вона полюбляє щось ремонтувати, та саперські ножі, які чекають, поки хлопчик виросте. Військову форму та інший реманент передали Дмитру, коли той ішов на війну.
Торік сестри таки придбали будиночок неподалік Конотопа. Здійснили колишню мрію всіх. У пам’ять про своїх чоловіків-Захисників планують висадити на ділянці два канадських червоних дуби. Десь біля них і святкуватимуть Перемогу України. Але сестри зізнаються, що це свято для їхньої родини хоча і буде омріяним і бажаним, проте стане надто болючим, бо за нього довелося заплатити надто високу ціну…