Дмитро Дябол народився в Хмельницькому. А коли йому було чотири роки, він разом з мамою Інною Іванівною та молодшою на рік сестричкою Оленою переїхав жити в село Перегінка до бабусі й дідуся. Згодом жінка влаштувалася на роботу в психіатричну лікарню у сусідні Скаржинці.
Хлопчик закінчив місцеву школу та здійснив свою мрію – вивчився на механіка. «Після закінчення училища син влаштувався водієм-експедитором, – каже мама Інна Матейко. – Потім з рік був на заробітках у Польщі, знову експедитором. Деякий час укладав асфальт у дорожній фірмі. Коли випадала нагода, у вихідні разом з друзями любив грати у футбол… У 2013 році одружився на дівчині з нашого села Аліні».
У тому ж році Інна Іванівна народила сина, а наступного – вже тримала на руках онука.
Дмитро давно замислювався над військовою кар’єрою. І в 2017 році підписав свій перший контракт. Частину обрав у Хмельницькому, де і проходив службу.
«Через рік син повідомив, що їх відправляють у Маріуполь, – пригадує Інна Іванівна. – Там охороняв важливі об’єкти, а також безпосередньо брав участь у бойових діях на Донеччині. За свою службу отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та посвідчення учасника бойових дій. У 2019 році, коли його контракт закінчився, повернувся додому та знову влаштувався експедитором. Але ненадовго. Тягнуло Дмитра до війська. І в 2020-му знову підписав контракт, але вже з 128-ю гірсько-штурмовою бригадою, яка дислокувалася у Закарпатті, в Мукачеві».
Влітку наступного року Дмитро Дябол знову опинився в Маріуполі. Перед новим, 2022, роком повернувся в свою частину і згодом отримав відпустку. Проте вдома і тижня не встиг побути, як наказали терміново повертатися.
«Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, мені повідомив Дмитро: «Мамо, тримайтеся – почалася війна». На Донеччину він зі своїми хлопцями приїхав 22 лютого. Я просила його повернутися додому, казала, що в нього у березні має закінчитися контракт… Але він і слухати не хотів. Казав: «Мамо, хто, як не ми? Хто, як не я?..» Вже потім я дізналася, що він опинився на Покровському напрямку. Бувало, по кілька днів не чула рідного голосу. Не вдавалося зв’язатися через поганий зв’язок, не доходили повідомлення… Часто мені вистачало простого «ок», який він встигав надсилати. Тоді знала: живий, все добре…»
У серпні Дмитро отримав завдання забрати техніку з Шепетівки. Тоді на таксі пригнався додому і пробув з рідними цілих 12 годин…
«Я на дорозі його виглядала. Побачила, обійняла, а він сказав: «Мамо, я знав, що ти мене чекаєш…» – не може стримати сліз жінка. Наче відчувала, що бачить сина востаннє. Таким і запам’ятала: стриманим, маломовним і дуже дорослим. На противагу колишньому балакучому хлопчині…
«На свій день народження 25 вересня син попросив домашньої аджики, яку дуже любив. Я накрутила і передала. Зателефонував, дякував, сказав, що всім дуже сподобалася. А невдовзі їх перекинули на Херсонщину», – каже мама.
2 листопада Інна Іванівна, як завжди, пішла на роботу. Людей було багато, тому пропустила дзвінок від сина. Подумала – потім набере, коли звільниться. Проте згодом він вже не брав слухавки. Ввечері Аліна почала хвилюватися, прийшла до свекрухи і почали разом думати, що робити. Маючи доступ до геолокації телефона Дмитра (могли читати інформацію з нього: місце розташування, переписку…), рідні з’ясували, що він на Херсонщині, в Бериславському районі.
«Ми почали телефонувати скрізь, куди тільки можна було. Шукали Дмитра. Ніхто нічого не міг нам сказати. А потім повідомили, що він самовільно залишив частину… Але цього не могло бути! До того ж геолокація його телефону залишалася незмінною», – пригадує той жахливий період невизначеності мати.
Не розуміючи, що відбувається, та зневірившись, Інна Іванівна з Аліною поспішили на схід. Спочатку шукали рідного по лікарнях Кривого Рогу. Їм підказали, що в Апостоловому ще є лікарня, куди привозять поранених. Вирушили туди. Всім мама з невісткою показували фото свого Дмитра. І справді, багато хто з бійців бачив його. Проте не знали, де він. Рідні сподівалися, а раптом – зустрінуть…
«Трохи згодом, у п’ятницю 11 листопада, ми вирішили шукати сина по геолокації телефону, – знову переживає найбільшу трагедію свого життя Інна Іванівна. – Нам показувало, що він неподалік села Ольжине на Херсонщині. Виїхали о 6.30. На блокпостах казали, що добираємося до бабусі в село, бо інакше не пропустили б… А далі – полями, окопами, між нерозірваних снарядів, мін. Ми бачили жах, який нікому не бажаю побачити. Мій чоловік – мисливець. Я теж трохи орієнтуюся в цій справі, тому йшла першою. Невістці сказала йти на відстані за мною і пильно дивитися по сторонах. Серце боліло за всіх: за 9-річного сина, якого залишила вдома, за дочку і зятя – військових, за Аліну. Але і за Дмитра, якого я мусила відшукати…
Десь на початку дев’ятого ранку ми побачили обгорілу машину. Снаряд потрапив у лобове скло та вибив його. Ззаду автівка дуже обгоріла.
…Командир лежав під капотом, одному солдату відірвало ногу та відкинуло на кілька метрів. А Дмитрик лежав поруч. У нього обгоріло плече та голова. Але я впізнала свою дитину. Знала кожен шрам, кожну родимку, його пальчики та наколки…»
Після того як зранені душі і серця, які вже ніколи не зможуть змиритися з цією надважкою втратою, трохи прийшли до тями, настало розуміння, що треба вибиратися з того проклятого місця. Мати з невісткою телефонували військовим, поліції, що знайшли тіла, щоб забрали їх.
«Зараз до вас виїдуть. Нічого не чіпайте», – чули у слухавці. Але йшов час. Надворі вже сутеніло. Знову телефонуємо. І чуємо: «Всі зараз зайняті. Раніше понеділка нічого не буде…», – пригадує Інна Іванівна.
Зрозумівши, що особливого виходу в них нема, жінки почали вибиратися. Але куди йти? Як не втрапити у смертельну небезпеку? Побачивши вдалечині електричні стовпи, Аліна запропонувала йти туди. Дорогою натрапили на окопи орків. «Ми одразу ж зрозуміли, що це вони тут були: скрізь бруд, сміття, якісь килими настелені, сморід», – каже жінка. Врешті побачили дорогу. До неї вже залишалося метрів 200, як показалися дві машини. Дякувати Богу, то були українські військові. Зупинилися, привезли до Апостолова. Дорогою жінкам зателефонували і повідомили, що тіла вже забрали і доставили до моргу в Кривому Розі.
Поховали молодшого сержанта, командира роти зенітних установок Дмитра Дябола в рідній Перегінці 16 листопада 2022 року. Він був першим на сільській Алеї загиблих Героїв. Нині на кладовищі вже майорять три прапори. У 2024 році посмертно Героя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Маленький синочок і досі чекає на тата. Не можуть змиритися зі страшною втратою рідні. Всі мрії, все майбутнє родини – на покоління вперед знищила клята війна, проклята росія.