Ігор Туник виріс на Донеччині, в рідному Мирнограді. Якось батько приніс додому дитячу Біблію – дарунок від вдячної бабусі, котрій відремонтував телевізор. Хлопчик так захопився її читанням, що в 15 років став членом протестантської громади. А згодом закінчив Донецький християнський університет.
«Я з дитинства мріяв допомагати людям. Дуже не любив несправедливість, зло, неправду… Навіть якось думав стати поліцейським. Проте Господь показав мені інший шлях. Крім того, в школі доля звела мене з вчителькою історії, яка привила любов до Бога, любов до України. Пізніше ми з нею зустрілися в церкві», – розповів Ігор.
Вам також може сподобатися
У 90-х роках чоловік розпочав трудову діяльність на Одещині, в Благодійній християнській організації. Сім років робив те, про що мріяв – допомагав іншим. Свою роботу продовжив і в Мирнограді, куди повернувся після місії. Одружився. З дружиною Вірою всиновили двох хлопчиків – Дмитра та Олексія.
Коли вперше російські окупанти прийшли на Донбас, Ігор з іншими вірянами з перших днів стали допомагати всім, хто потребував підтримки.
«Тоді багато гуманітарних вантажів нам надходило від членів протестантської громади, які жили в Сполучених Штатах, Канаді. Тож розвозили до Авдіївки та довколишніх населених пунктів здебільшого засоби гігієни і харчі. А коли люди почали тікати від окупації, давали прихисток на перший час, допомагали знайти житло, евакуйовували та перевозили подалі від війни.
«Перш за все підсобляли малозабезпеченим, людям з інвалідністю, – пригадує чоловік. – Також допомагали з ремонтом осель після обстрілів. Співпрацювали з соціальними службами, щоб знати, кому необхідна першочергова поміч».
Ця діяльність стала ще більш актуальною з початком повномасштабного вторгнення. Коли склалася загроза окупації Мирнограда, у більш безпечні місця вивезли близько сотні матерів із дітьми, пенсіонерів, людей з інвалідністю. Їх розселили на Черкащині, Закарпатті, Хмельниччині, Київщині. Допомагали члени громади, бувало, розселяли навіть у церквах.
На п’ять місяців з сім’єю виїхав і Ігор.
«А коли зрозуміли, що не все так погано, повернулися. Я півроку лягав на своє ліжко, обіймав його та плакав. Що на своєму, на рідному…
Повернулися, бо комусь потрібно було роздавати засоби гігієни, харчі людям, котрі жили у прифронтовій зоні. За фінансової підтримки вірян з-за кордону ми купували і доставляли необхідні речі землякам, евакуйовували тих, хто залишився без житла, або тих, хто хотів поїхати в безпечне місце. Закупили обладнання для безкоштовного забезпечення питною водою мешканців Новогродівки, Покровська, Шевченка, Мирнограда та інших населених пунктів», – продовжує Ігор Туник.
З грудня 2023 року щоночі по Мирнограду «прилітало». За словами чоловіка, це було дуже страшно. А ховатися, по суті, було нікуди. З сім’єю знаходили порятунок в коридорі, між двома стінами своєї квартири.
«Торік навесні три ракети влучили за 300 метрів від нашого будинку. Цей звук – рев, скрегіт, спалах, вибух – ми ніколи не забудемо… А через три дні дружина побачила світло у вікні і скрикнула: «Приліт!» Всі кинулися в коридор. Я скочив, якось підвернув ногу і в результаті пошкодив меніск. Досі ходжу з накладеним тутором. А тоді, як виявилося, причиною паніки стало світло від фар автівки… З тих пір ми всі дуже лякаємося, коли вночі з’являється світло у вікні.
На початку літа 2024 року стало зрозуміло, що фронт надто швидко просувається в наш бік. Все частіше ми сиділи без електрики, без газу. Містом раз по раз літали дрони. Тож у серпні мусили вдруге залишити рідний дім. Я, дружина, діти та двоє котів. Спочатку жили в родичів на Дніпропетровщині, затим придбали власний дім».
На фото: З окупації родина вивезла і двох рудих улюбленців. Фото з домашнього архіву.
Також вдалося вивезти і невеличку частинку улюбленого хобі Ігоря – рибок. В його акваріумах були дуже рідкісні й унікальні екземпляри, яких і в Україні то й не знайдеш. Проте багато з них, на жаль, загинули через війну. Тепер по крихтах чоловік намагається відновити своє захоплення.
Також Ігор продовжує займатися благодійністю, як і раніше. Разом з членами своєї релігійної громади підтримують земляків. Нещодавно придбали за кошти партнерів потужний генератор для переселенців у Самару (колишній Новомосковськ), а місцева влада пообіцяла посприяти з пальним для нього. Також усім, хто облаштовує дім удалині від рідного, роздають гуманітарку, організовують реабілітацію та психологічну розрядку на Закарпатті.
Віра – психолог. Вона теж долучається до важливих справ чоловіка, а також шукає роботу за фахом. Дмитро нині закінчує здобувати спортивну освіту. Олексій навчається у 8 класі.
«Звичайно, дуже важко сприйняти нову реальність. Проте допомагає трудотерапія на власній земельній ділянці, – намагається жартувати чоловік. – Маємо і сад, і город. Саджу малину, інші ягоди, копаю грядки. І це справді заспокоює. А ще для своїх рибок розводжу п’ять різновидів хробаків. Словом, життя триває. Хоч як не тисне на серце журба за колишніми затишними вулицями Мирнограда. Знаєте, я досі не можу змусити себе дивитися відео, на яких наше місто сьогодні. Можливо, хочу зберегти пам’ять про нього таким, яким воно було до війни. Квітучим, спокійним і дуже-дуже рідним».
