Сорок посмертних днів у православній традиції – це час визначення місця, де перебуватиме душа спочилого до Страшного суду: в пеклі чи в раю. Нікому тут, на грішній землі, не дано це знати. Єдине, що ми можемо – розповісти про Матвіюка: ким і яким він був, коли жив тут, серед нас.
Ми познайомилися з Кузьмою Івановичем у лютому 1988 року. Чоловік з похмурим поглядом з-під кущуватих брів, що відрекомендувався керівником гуртка обласної станції юних техніків, приніс до редакції обласної партійної газети «Радянське Поділля», де я працювала заввідділом культури і шкіл, статтю про українську мову – точніше, про упослідження української мови в той час у нашій рідній Україні. Усе написане було правдою: під бравурні промови про розквіт націй у Радянському Союзі національні мови, особливо слов’янські – білоруська та українська, фактично знищувалися: тихо, але методично і безжалісно. Всі це бачили – і мовчали, бо вголос мовлене про це слово каралося владою вмить і жорстоко. Та як тільки горбачовська перебудова ледь послабила нещадну хватку каральних органів, «давно вирішене» національне питання почало прориватися крізь усі загати. Про повзучу русифікацію України заговорили в творчих колах Києва і Львова. В провінційному Хмельницькому мовчанку з цього болючого питання прорвати було значно важче.
Та стаття Матвіюка – попри тривалі перипетії – все ж вийшла в нашій газеті. Заголовок – «Дорожче за золото» – не лише передавав суть написаного. Він ще й уособлював, що означали українська мова – і Україна – в житті Матвіюка. Найважливіше. Більше за життя.
На той час він уже довів це – чотирма роками ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму в Мордовії, де вбивав навіть клімат, холодний і гнилий. 31-річного Матвіюка, викладача Уманського технікуму механізації сільського господарства, що на Черкащині, в 1972 році відправив туди «найсправедливіший у світі» радянський суд – за те лише, що роздрукував і дав прочитати кільком, як вважав, своїм однодумцям статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – про становище української мови в радянській Україні. Ця стаття здавалася тоді, від часу її написання в 1965 році і аж до розпаду СРСР, чимось украй небезпечним для радянського режиму – недарма ж хапали й саджали кожного, хто тримав її у руках. Але й у 1988-му, порушивши «мовне питання», треба було бути готовим до всього.
Публікація викликала величезний резонанс. Листи йшли потоком. У них підтримували автора або гнівно таврували, висували Матвіюка і Кабачинську кандидатами до Верховної Ради УРСР або десятками підписів чи резолюцій компартійних зборів вимагали негайно звільнити мене з такої поважної газети. Попри те, я пропрацювала в журналістиці все своє життя, і це життя й далі зводило мене з Кузьмою Івановичем – не лише для журналістських публікацій, а й у найрізноманітніших ситуаціях і обставинах, усе глибше відкриваючи мені цю дивовижну людину.
Через якийсь час після нашого знайомства хтось сказав, що на вечорі пам’яті Василя Стуса виступав інженер, який разом зі Стусом сидів у таборі. «Наш, хмельницький! – переконував мене співрозмовник. – Такий скромний – інший би давно у Верховній Раді сидів, а цього я й прізвища не запам’ятав». На Хмельниччині був лише один-єдиний «наш», тобто родом із нашого краю, з Ілляшівки Старокостянтинівського району, ув’язнений радянською системою за політику – Кузьма Матвіюк. Усі інші «політичні», переважно колишні вояки ОУН-УПА, вимушено стали нашими земляками: осіли на Поділлі після 25-річних термінів на «зоні», бо повертатися додому на Волинь, Тернопільщину чи Прикарпаття їм було заборонено. Та Матвіюк під час наших доволі чисельних зустрічей ніколи й словом не прохопився, що сидів разом зі Стусом. «Чому ж ви мовчали?» – здивувалась я. Матвіюк глянув спідлоба: «Та де я (тут він перевів погляд кудись униз) – і де Стус». І подивився високо вгору, де, вочевидь, мало бути посмертне місце поета, про якого, власне, тоді тільки почала дізнаватись Україна.
Це була не поза, не кокетство – Матвіюк ніколи не брехав і не лукавив. І не випинав себе, не претендував на посади, премії і нагороди. Хоча радів навіть незначній відзнаці, ніби й не усвідомлюючи, що вартий більшого, значно більшого. Почесні звання означали для нього визнання не його колишніх заслуг – бо ув’язнення за любов до України він, здається, і не вважав заслугою, – а нові можливості працювати для України тут і зараз: адже коли справу очолює поважна людина, то до неї охочіше долучаються інші. Він сам ініціював безліч проєктів, не лише не вміючи просити під них гроші, а ще й вкладаючи в їхній розвиток свою невеличку пенсію: так він створив обласне товариство політв’язнів і репресованих, комітет захисту землі, громадську раду з відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, інші, на його думку, вкрай потрібні в певний час організації. Десь його обирали керівником, і він сумлінно тягнув на собі –безплатно – всі обов’язки. Коли ж обирали когось іншого – не ображався: тільки б цей інший справді працював. Найчастіше успіхи цих організацій безпардонно присвоювали собі офіційні органи влади чи місцевого самоврядування. Та він і тоді не висловлював жодних претензій: аби лиш була користь для справи. Для України.
Таку безкорисливість і делікатність у ставленні до інших часто називають толерантністю. Матвіюк був винятково толерантним. Та тільки не тоді, коли хтось зачіпав українців. Тоді він кидався на захист, як лев – чи в очній суперечці, чи в полеміці у засобах масової інформації. І, попри всю свою делікатність, послідовно відстоював принципові, на його погляд, питання. До прикладу, в репертуар «Козаків Поділля», провідного колективу обласної філармонії, ввели славень українських націоналістів «Зродились ми великої години» не в останню чергу завдяки наполегливості Матвіюка.
Кузьма Іванович був дуже відповідальним. Якось на засіданні громадської Шевченківської ради один з поважних її членів зауважив, що слід вимагати від міської влади повернення тексту «Заповіту» на символічній книзі біля пам’ятника Кобзарю. Всі згодились, і я, як голова ради, домовилася з представниками міськвиконкому обговорити проблему просто біля пам’ятника. Владці призначили зустріч того ж дня. Обдзвонила членів ради: кожен знайшов причину не прийти. Пообіцяли бути тільки ініціатор питання – він жив поруч – і Матвіюк, якому ще треба було дістатися з Пирогівець, де він мешкав, а це 25 кілометрів від Хмельницького. Коли я прибігла на місце, біля пам’ятника бовванів лиш Кузьма Іванович у потертому капелюсі…
І ще він був вдячним. Це настільки рідкісна риса в людях, що про неї хочеться обов’язково згадати. Якось ми з чоловіком підвезли його з книжкового фестивалю у Львові. Прощаючись у Хмельницькому, Кузьма Іванович простягнув гроші: «Це на бензин». Ми відмахнулися. Матвіюк розхвилювався: «Тоді за мною ресторан!» Довелося шукати аргументи, щоб переконати нашого супутника, що він точно нікому нічого не винен.
Очевидно, це було для нього особливо важливим у житті – людська вдячність. Себто – її відсутність. Це дуже боліло – надто після табору, коли не тільки сам Матвіюк, але і його сім’я, діти були не лише під постійним наглядом КДБ, а й в оточенні підозр і недовіри сусідів, колег, односельчан. Не випадково його мемуари – пронизливо чесна, написана щиро й талановито книга «І ми цей шлях пройшли» – так і завершуються: «Це був нелегкий шлях, не завжди безпечний, не завжди без жертв, завжди із життєвими матеріальними проблемами і труднощами, завжди у тривозі і завжди без такої розкоші, як людська вдячність».
Нам би – владі Хмельницького й області і просто подолянам – годилося б проявити цю вдячність бодай після смерти Кузьми Матвіюка: увіковіченням його імені в назвах вулиць, освітніх закладів, встановленні іменної премії за активну громадсько-політичну діяльність тощо. Є ще час подумати. Тільки б не забути. Пам’ятати. Пом’янути. Саме до цього закликають поминальні дні.
Кузьму Матвіюка ховали 15 липня, в День Державності України – країни, яку він виборював усім своїм життям і любив усім серцем. Я не встигла на похорон – і, можливо, ще й тому Кузьма Іванович не йшов мені з думки. Якось увечері я наче побачила його – на диво спокійного і навіть усміхненого. І почула – не від нього, а від постаті в білому:
– Як би ви охарактеризували Кузьму Матвіюка – одним словом?
«Це ж 9-й день, – майнуло в голові. – Душа вперше постає перед Богом».
– Він був справжнім, – несподівано для себе вголос сказала я. – Справжнім.
Світлана КАБАЧИНСЬКА.
